Я знаю, що ти прочитаєш
Щось мені не спиться.
Взялася розбирати старі папери, які оце в січні з дому привезла.
Деякі підручники з моєї одеської юристики, кілька конспектів.
(Знала б, як життя складеться, не вимальовувала б так трьома різними кольорами
теми лекцій...)
А в одному на останніх сторінках невідправлені листи одному шляхетному
громадянинові.
Аж перевернулося всередині все.
Боже ж мій, як я тебе любила...
Так по-дитячому сильно, як зараз би вже й не змогла. І так страшно стає, коли
усвідомлюю, що, напевно, такого почуття в мене вже ніколи не буде.
І наскільки те почуття (не ти, не зазнавайся), саме почуття, вплинуло на
становлення моєї особистості.
Зі скількома незвичайними людьми я познайомилася, коли ходила львівськими
інтернет-форумами, бо вони ж до тебе ближче...
За одного навіть ледь заміж не вийшла. Ех, Микола... Талановитий дядько, але п"є
сильно. Він мені Галичину по-справжньому відкрив. І мамі подобався... І роботу мені
навіть у Львові був уже підшукав.
Хвалити долю, вчасно схаменулася. А він мужеві моєму синьо-жовтий прапор поштою
прислав.
І досі не одружився. Ми тепер по скайпу пару разів на тиждень політику і
порносайти обговорюємо.
А ті поїздки до Львова. Щороку, у травні.
Батькам не говорила. Подружка контролювала мою присутність на цьому світі по
мобільному, а я мала цілих 12 годин наодинці з МІСТОМ.
І спочатку то було ТВОЄ місто. А потім стало моїм МІСТОМ.
Місто, де живе моє серце...
За ці три останні роки, мені щороку наприкінці травня трохи чогось не вистачало.
Чогось дуже важливого.
І коли ми цього серпня їхали машиною до моїх батьків, я настояла, що зупинимося
саме у Львові.
Мабуть, з такими палаючими очима розказувала чоловікові про незвичайність
Лемберга, що він набрався мужності і погодився ночувати вже після Польщі.
Боже, яке то було щастя - після 18 годин їзди, безсонної ночі і теплого прийому на
митниці в"їхати у сірий, брудний і обідраний Львів.
Мій Вінні-Пух тільки похмуро сопів, коли шестимісячний незайманий мерседес аж
гикав на страшній бруківці по Городоцькій.
Якимись заплутаними вуличками добра тьотя з навігатора таки вивела нас на
Матейка, 6.
"Дністер" я вибрала не випадково. Такий собі емоційний онанізм: На Матейка, 4 був
колись Миколин "офіс". А внизу, під парком, крайня лавочка справа від Франка - та, де
ти мені "11 хвилин" переказував.
(Все хотіла спитати, що ти думав тим сказати? В пошуках таємного змісту я того ж
тижня перечитала всього Коельйо, якого змогла дістати. І прийшла до висновку, що
єдина гідна річ у нього - то "Алхімік". Решта - попса.)
Чемних фраз кам"яні обривки...
...А у Тебе - зелені очі...
Місто Привидів і Бруківки
захистити мене не хоче...
Це я, здригаючись у риданнях у тамбурі того плацкартного вагону, сочіняла такі
трагічєські стіхи. Про тебе ще хтось колись стіхи (трагічєські!) сочіняв?
А квиточок з того трамваю, яким ти мене тоді на вокзал проводжав, десь загубився.
Шкода, пізно вже. Я б тобі ще розказала, як я моє змучене щастя того ж вечора
Львовом водила. І як він мені, пізно вночі вже коли ми піднімались назад до готелю,
сказав: "А це місто справді незвичайне."
А він у мене чоловік ну зовсім не романтичний. Тому тут же додав: "Шкода, що таке
запущене."
Але я знаю, що наступного разу ми знову ночуватимемо у Львові.
Завтра рано вставати.
Такої світлої ностальгії в мене вже давно не було.
Спасибі тобі.
За Миколу, за Форум Рідного Міста, за Мирославу, за Львів, за ці невідправлені
листи на останніх сторінках конспекту з історії держави та права, за це спокійне,
без трагічних віршів, почуття до мого м"якенького вредного Вінні-Пуха.
Я люблю ту дівчинку, яка так любила тебе. Мені її зараз дуже не вистачає.
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
Чудовий
монолог.
