Слово про авву Филимона
1. Авва Филимон, пустинник, що подвизався на самоті в печері поблизу Лаври, званої
Ромиєва, мислено повторював собі так, як і Великий Арсеній: «Филимоне, чому ти
прийшов сюди?» Багато часу прожив він у тій печері. Плів шнури і кошики, віддавав
їх економові, а від нього натомість одержував невеличкі хлібці на прожиток собі.
Нічого не їв, окрім хліба з сіллю, і то — не кожного дня. Про тіло зовсім не дбав,
але, вправляючись у спогляданні, перебував у божественному просвіченні й
сподоблявся невимовного тайновидіння, високих духовних знань. До церкви в суботи
і неділі ходив завжди сам, заглиблений у себе, ні з ким не розмовляв, аби ум його не
переривав молитовного діяння. У церкві ж, ставши в куті й опустивши голову додолу,
виливав потоки сліз, постійно дорікаючи собі, а умом споглядаючи святих Отців,
особливо Арсенія Великого, наслідувати якого всіляко намагався.
2. Коли в Александрії та околицях поширилась єресь, авва Филимон відійшов до
Никанорової Лаври. Прийняв його боголюбивий Павлин, поступився йому своїм
самітним місцем, тож авва перебував там у цілковитій безмовності. Цілий рік
нікого не допускав до авви і сам ніколи йому не докучав, хіба коли приносив
потрібну для життя поживу.
На празник Святого Христового Воскресіння між ними зайшла бесіда про пустинне
життя. Филимон, збагнувши, що побожний брат Павлин має намір також стати
пустинником, почав його напучувати, рясно засіваючи сказане подвижницькими
прикладами - писаними і усними, показуючи, що без цілковитої самотности не можна
догодити Богові. Наприклад, у Священному Писанні Мойсей, богопросвічений
муж, роздумує так: Безмовність породжує подвиг, подвиг породжує плач, плач —
страх, страх — смиренність, смиренність — прозріння, прозріння — любов, любов же
чинить душу здоровою і безпристрасною; і тоді людина пізнає, що вона недалеко від
Бога.
3. Филимон казав Павлинові: «Тобі треба через безмовність досконало очистити ум і
дозволити йому постійно духовно діяти. Як око дивується з видимого, так і чистий
ум захоплюється тим, що духовно споглядає. І наскільки ум завдяки безмовності
очиститься від пристрастей, настільки сподобиться бачити ці духовні речі.
Досконалим же стає тоді, коли глибинно бачить, з'єднавшись з Богом. Тоді ум,
набувши царського достоїнства, не відчуває вже вбогости своєї та не захоплюється
низькими пожаданнями, хоч би й пропонували йому всі царства світу цього. Отож,
якщо хочеш досягнути таких благ, мерщій втікай од світу й ревно йди шляхом Святих,
не турбуйся про свій зовнішній вигляд. Одежа хай буде у тебе скромна. Вдачу май
просту, мову — нехитру, ходу — нечванливу, голос — щирий. Полюби життя в злиднях
та нестатках, прагни бути зневаженим усіма. Понад усе дбай про ум і тверезіння
духа, будь терпеливим в усіляких утисках і пильно зберігай уже здобуті духовні
блага. Будь уважним до себе, не підпускай жодної насолоди, що таємно підкрадається
до тебе. Бо хоч безмовність і приборкує душевні пристрасті, але треба бути завжди
напоготові, бо якщо дозволити гріховним помислам розгорітись і розвинутися, то ще
з більшою силою вони тягнуть людину до гріха. Так і тілесні рани, знову роз'ятрені
чи роздерті, стають невиліковними. Навіть одне-єдине слово може одвернути ум від
постійної пам'яти про Бога — коли біси силують до цього, а людина піддається їм.
Великий це подвиг і страх — охороняти душу. Отож треба зовсім віддалитися од
світу, не потурати пристрастям свого тіла, стати людиною без місця, без дому, без
маєтку (безсрібником), не схильним до нагромадження земного добра, позбавленим
тілесних клопотів, спільником єдиного Бога, далеким від людських справ,
смиренним, співчутливим, добрим, лагідним, тихої вдачі, готовим закарбувати в
серці мудрі настанови Божого Провидіння. Бо й на воску неможливо писати, якщо не
вирівняти спершу поверхні, як навчає нас Василій Великий. Такими були всі Святі.
Цілковито віддалившись од усіх світських звичаїв і зберігаючи в собі непорушним
небесне мудрування, просвітились вони божественними законами і засяяли
благочестивими ділами і словами, умертвивши свої земні члени (Кол. 3:5) стриманістю,
Божим страхом і любов'ю. Бо безперервною молитвою і повчанням у божественних
писаннях розкриваються умові очі серця, що бачать Царя сил. Тоді настає велика
радість, розпалюється в душі нестримне божественне бажання, притім діянням
Святого Духа здіймається туди ж і тіло, тож уся людина стає духовною. Ось чого
сподобляються ті, що практикують блаженну безмовність і суворе подвижницьке
життя. Віддаливши себе від усякої людської втіхи, вони з єдиним на небесах Сущим
Владикою постійно розмовляють».
4. Вислухавши це, боголюбивий брат був уражений в саму душу божественною любов'ю,
покинув місце своє і разом з Филимоном пішов у скит, де найбільші з Отців
подвизалися у благочесті. Прибувши до Лаври святого Йоана Колова, віддали
піклування про себе економові Лаври, оскільки бажали перебувати в цілковитій
безмовності. І жили вони благодаттю Божою. Щосуботи й щонеділі ходили на спільні
церковні зібрання, а в будні перебували в келії, притім кожний молився і служив
осібно.
5. У святого старця Филимона було таке правило: вночі він проспівував цілий
Псалтир і Пісні (вміщені в ньому), потім без поспіху перечитував одне
Зачало Євангелія, опісля сідав, проказуючи про себе: «Господи, помилуй!»
уважно і довго, аж поки несила було вже промовляти ці слова. Тоді вже дозволяв собі
трохи поспати. На світанку знову співав перший Час, а по тому, сівши на своє місце
для молитви, обличчям на схід, співав псалми або читав напереміну з Апостола
чи Євангелія. Так і проводив авва Филимон увесь день у співах та молитвах,
втішаючись спогляданням небесних речей. Його ум так часто підносився до Бога, що
він і не знав, чи перебуває вже на небі, чи ще на землі.
6. Брат, бачачи, що Филимон, ревно молячись, деколи цілком перемінюється від
божественного споглядання, запитав його:
- Чи не важко тобі, отче, в такій старості так умертвляти і приневолювати тіло
своє?
Авва відповів йому:
- Повір, брате, Бог вклав у душу мою таку старанність і любов до молитовного
служіння, що я просто не міг би жити без цього. У молитві — все моє життя. Тілесну ж
неміч долає любов до Бога і надія на прийдешні блага.
І справді, всі Филимонові бажання були завжди умово спрямовані до небес, навіть
під час трапези.
7. Якось запитав його один брат, що з ним жив:
— Які є таємниці споглядання?
Филимон, бачачи, як щиро той брат прагне повчання, відкрив йому:
— Кажу тобі, сину: людині, ум якої цілковито очистився, Бог відкриває видіння
навіть небесних сил та ангельських чинів.
8. Запитав брат авву ще й про таке:
- Чому, отче, більше від усякого іншого божественного Писання втішаєшся ти
Псалтирем і як це так, що, співаючи тихо, здається, що бесідуєш ти з якимсь
невидимим співрозмовником?
На це Филимон відповів йому:
- Бог закарбував у моїй душі силу псалмів, як у самого пророка Давида, тож я не можу
відірватися від утіхи, що в них захована. Псалми до того ж охоплюють усе
божественне Писання.
Це все повідав авва з великою смиренністю, задля користи ближніх, після довгих та
настійливих умовлянь.
9. Якийсь брат на ім'я Йоан прийшов до святого і великого отця Филимона аж з
примор'я, припав до його ніг і спитав:
- Що маю робити, отче, аби спастися? Бо мій ум ширяє туди й сюди — усюди, де не слід.
Филимон помовчав трохи і сказав:
- На цю душевну недугу хворіють усі поверхові люди. Це означає, що ти ще не осягнув
досконалої любови до Бога і не пізнав Його.
- Що ж мені робити, отче? — питає його брат. Филимон відповів йому:
- Здобудь таємне повчання серцю своєму — і воно очистить твій ум.
Брат, не розуміючи цих слів старця, спитав:
- Що ж це за таємне повчання, отче? А той відповів йому:
- Тверезо, зі страхом та трепетом, промовляти у серці своєму та умі: Господи
Ісусє Христе, помилуй мене. Так радить чинити початківцям і блаженний Діадох.
10. Брат пішов і з поміччю Божою, за молитвами отця здобув спокій, втішившись таким
його повчанням. Але згодом ця втіха проминула, і він не міг уже далі творити
молитву. Тоді він знову пішов до Филимона І розповів йому все, що сталося. Старець
же йому повідав:
- Тепер ти вже пізнав шлях безмовности та умовою діяння, навіть зазнав втіхи, яка
настає від цього. Пам'ятай же завжди у серці своєму — чи їси, чи п'єш, чи розмовляєш
з кимсь, чи в дорозі, чи в келії — тверезою думкою і нерозсіяним умом промовляти цю
молитву, співати і повчатись у молитвах та псалмах; навіть сповняючи свої
найконечніші потреби, не давай уму своєму перепочинку, але змушуй його завжди
повчатися i молитися. Так ти збагнеш глибину божественного Писання і затаєну
в ньому силу, коли ум твій безнастанно молитиметься. Так сповниш апостольське
слово: Моліться без перерви (1 Сол. 5:17). Будь уважним до себе й завжди оберігай
серце своє від поганих, суєтних і шкідливих помислів. Коли спиш, встаєш, їси чи
п'єш, коли розмовляєш чи мовчиш — хай серце твоє мислено поучається в псалмах або
молиться: Господи Ісусє Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного. Також,
співаючи псалми устами, будь уважним, аби не говорити устами одного, а думкою
ширяти деінде.
11. Брат запитав його ще:
- Багато суєтних марень бачу я уві сні. Старець відповів йому:
— Не лінуйся і не будь малодушним, але перед тим, як заснути, багато молися у серці
своїм і чини опір помислам та спробам диявола водити тебе за волею своєю — і
прийме тебе Бог. Засинай iз псалмами на устах. Нізащо не дозволяй собі через
недбальство власного ума приймати чужі навіювання, але з якими помислами ти
молишся, в них же, повчаючись, лягай у ліжко, аби, коли будеш спати, вони перебували
в тобі, а коли прокинешся, — щоб розмовляли з тобою. Відмовляй також і святий
символ православної віри перед сном, бо православне* чинити в Бозі — це джерело й
охорона всіх благ.
12. Ще запитав його брат:
— Будь ласка, отче, розкажи мені, яким ділом зайнятий твій ум? Навчи мене, щоб і
мені спастися.
Филимон на те:
— Для чого тобі це знати?
Брат, припавши до ніг Святого і цілуючи їх, благав відкрити йому це. Старець,
помовчавши, сказав:
— Ти ще не зможеш так чинити, як я. Давати кожному чуттю відповідне діло може
тільки муж, що вже звик перебувати в добрі правди. Неможливо сподобитись цього
дару тому, хто ще не очистився від суєтних помислів світу. Отож, якщо ти дійсно
бажаєш цього досягти, зберігай таємне повчання в чистому серці. Коли ж
безперервно перебуватиме в тобі молитва і повчання з Писань, тоді розкриються очі
твоєї душі і настане в ній велика радість, зродиться якесь невимовне й палке
почуття з душевним теплом від Духа й плоті — і весь ти станеш духовним. Отож, коли
вночі чи вдень сподобить тебе Бог зосереджено помолитися чистим умом, то залиши
своє молитовне правило і всіма силами пригорнись до Бога — і Він просвітить серце
твоє в духовному діянні, за яке ти взявся.
Опісля Филимон додав:
— Якось прийшов до мене один старець і сказав: «Два роки я перебував на молитві
перед Богом. Від усього серця благав я Його, аби постійно і зосереджено діялась у
моєму серці молитва, яку передав Він учням Своїм. І многомилостивий Господь,
бачачи мій труд і терпеливість, дарував мені те, про що я Його просив».
І ще ось що він мені повідав: «Роздуми про суєтні речі є недугою марнославної,
недбалої душі. Тому нам треба, згідно з Писанням, усіляко зберігати свій ум
діяльним, нерозсіяним, щоб співати і молитися чистим серцем».
Отож, брате, Бог хоче, щоб ми виявляли перед Ним ревність свою: по-перше,
трудами подвижництва і благочинности, по-друге, любов'ю і постійною молитвою,
— тоді Він відкриє нам путь спасіння. Немає іншого шляху на небо, як цілковито
віддалитися від усього злого, осягнути все добре, досконало любити Бога і
перебувати з Ним у правді. Така людина, без сумніву, піднесеться до небесного
збору. Але кожному, хто бажає вишнього, неодмінно треба умертвити земну природу
свою, розірвати пута свої. Бо коли душа наша спогляне на істинне добро, то вже не
повернеться до жодної з пристрастей, що їх породжує гріховна насолода, але,
відвернувшись од усякої тілесної похітливости, — чистою й неоскверненою думкою
прийматиме об'явлення Божі.
Отож нам потрібно постійно пильнувати себе, багато тілесно трудитися та очищати
душу. Лише тоді Бог вселиться у наші серця і ми будемо сповняти Його божественні
заповіді. Господь Сам навчить нас неухильно зберігати Його закони, осяюючи нас,
ніби сонячним промінням, Своїми ділами через дану нам благодать Духа Святого.
Трудом і терпінням ми повинні очистити свій первісний образ розумних істот,
здатних сприймати всяке знання, — й уподібнитися до Бога, щоб мати чисті від
усякої скверни почуття, переплавивши їх у горнилі спокус, і бути возведеними в
царську гідність. Бог створив людську природу причасною до всякого добра, здатною
мислено споглядати тріюмф Ангелів Слави, Господств, Сили, Начала, Власті,
неприступне світло, пресвітлу славу.
Але коли ти здобудеш якусь чесноту, — гляди, щоб не возвеличився ти над братом, що
ще не осягнув її, бо це — початок гордости.
Коли борешся з якоюсь пристрастю, не втрачай бадьорости й не виявляй
малодушности, що боротьба надто тяжка, але припади перед обличчям Божим, від
усього серця взиваючи разом з Пророком: Розсуди, Господи, моїх позовників; воюй
проти тих, що боєм ідуть на мене (Пс. 35:1), бо я не сильний побороти їх. Господь,
бачачи смиренність твою, одразу подасть тобі поміч Свою.
Коли йдеш з кимось дорогою, не говори про суєтне, але нехай ум і далі духовно діє,
аби перебував у ньому цей добрий навик і забуття світських насолод, щоби не
виходив він із пристані безприс-трасности».
Багато ще повчань, подібних до цих, повідав старець братові й відпустив його з
миром.
13. Та через якийсь час той брат знову прийшов і запитав:
— Що мені робити, отче? Під час нічного служіння обтяжує мене сон і не дає тверезо
молитися і довго чувати; коли ж співаю — хочу братися за роботу.
На це старець відповів:
— Коли можеш молитись тверезо — не торкайся рукоділля. Коли ж охоплений дрімотою
— протистав їй рукоділля.
Ще брат запитав:
— Чи ти, отче, не обтяжуєшся сном під час служіння? Старець мовив:
— То не так легко — подолати сон, однак, коли нападає на мене дрімота, тоді трохи
встану, почитаю спочатку Євангеліє від Йоана, підносячи до Бога око ума, — і
сонливість одразу ж щезає. Подібно роблю і щодо помислів: коли найде якийсь із них,
я зустрічаю його зі сльозами, бо вогонь треба гасити водою, — і він зникає. Ти ж іще
добре не озброєний проти них, але точно дотримуйся прихованого повчання та
старайся творити денні молитви, що їх установили святі Отці (третій, шостий і
дев'ятий Часи), не забувай про Вечірню і нічні богослужіння. Нічого не роби, щоб
догодити людям, остерігайся ворожнечі з братами, аби не віддалитися од Бога. Будь
зібраним, уважним до внутрішніх помислів. Коли хочеш причаститися святих
Христових Таїн — не виходи з церкви, поки не здобудеш досконалого душевного
спокою. Стій на одному місці до самого відпусту; уявляй, що ти на небі й зо святими
Ангелами стоїш перед Богом, бажаючи прийняти Його до свого серця. Готуйся ж до
цього зі страхом і трепетом, аби не бути недостойним причасником Святих Таїн.
Ось так старець озброїв брата, передавши його Господеві й Духові Його благодати,
та й розпрощався з ним.
14. Інший брат, що жив із Филимоном, розповів таке: «Сидячи якось біля авви, я
запитав його, чи спокутували його демони, коли він жив у пустині. Авва відповів:
— Прости, брате, але якщо би Господь допустив тобі такі спокуси від диявола, яким
підлягав я, то не думаю, що ти витримав би всю їхню гіркоту. Мені понад сімдесят
років. Я зазнав багато спокус, живучи в різних пустинях у цілковитій безмовності.
Чого тільки не зазнав, не витерпів я од цих демонів! Про гіркоту тих переживань
шкідливо оповідати тим, що ще не набули безмовности. У спокусах я завжди робив так:
покладав усе уповання своє на Бога, Якому давав обіти відречення, а Він скоро
визволяв мене від усякої скрути. Тому, брате, тепер я вже не турбуюся за себе, бо
знаю, що Сам Господь піклується мною, і дуже легко зношу спокуси, які на мене
находять. І тільки одне Богові від себе приношу: безперервну молитву. Немало
помагає притім надія: що більші нападають скорботи й біди, то величніші вінці
чекають на терплячого, бо в Праведного Судці випробування й нагорода взаємно
пов'язані. Знаючи це, брате, не будь малодушним. Ти народився, щоб боротися. То й
борись, скріплюючи себе думкою, що тих, які за нас борються проти Божого ворога,
дуже багато, набагато більше від ворожих полчищ. Та й як могли б ми подолати такого
страшного противника людського роду, якби могутня правиця Бога Слова не обіймала,
не захищала і не покривала нас? Як би витримало людське єство ворожі наклепи? Бо
каже Іов: Уже самий вигляд його валить на землю. Хіба він не страшний, коли його
збудити? Хто може перед ним устоятись? Хто був напав на нього й зоставсь цілим?
Ніхто у цілій піднебесній. Не промовчу й про його члени, розповім про його силу
незрівнянну. Хто відчинив ворота його пащі? Кругом зубів його страх! З ніздрів у
нього дим виходить, мов з казана, що на вогні парує. Своїм подихом він запалив би
вугілля, з пащі у нього полум'я виходить! У його шиї сидить сила, поперед нього жах
стрибає. М'язи на його тілі грубі; як натиснути на них, — не подаються. Серце його
тверде, мов камінь, тверде, мов спід у жорнах! Під ним, мов у казані, кипить безодня,
йому море, мов горщик на пахощі. Рівні він на землі не має, він створений
безстрашним. Він позирає на все гордо: він цар над усіма гордими звірями (Іов 1-4;
6; 12-16; 23; 25-26). Ось проти кого ми боремось, брате! Ось яким зобразило Слово цього
тирана! Однак перемогти його буває легко тим, що як слід проводять життя на самоті
— завдяки тому, що не мають в собі нічого, що ворогові належало б. Зрікшись світу,
вони здобули високі чесноти, бо пізнали і полюбили Того, Який воює за них. Хто,
скажи мені, приступивши до Господа і маючи страх Його в серці своїм, не
перемінився єством і, осінивши себе божественними законами й ділами, не
просвітлів душею, не засяяв божественним розумінням? Такий муж не дозволяє ніколи
душі своїй бути пустою, бо має в собі Бога, Який спонукує ум невгамовно прямувати
до світла. І душі, яка безперервно так діє, дух не допускає розніжуватися
пристрастями, але в страшному гніві, немов цар, нещадно стинає їх. Така людина
ніколи не озирається і не повертається назад, але, практикуючи чесноти, із
піднесеними до неба руками й умовою молитвою на устах і в серці перемагає у
невидимій боротьбі».
15. Оповідав той брат, що авва Филимон серед інших чеснот мав і таку: не зносив
пустої балаканини. Тож якщо хтось, забувши про це, розповідав таке, що не було
корисним для душі, то він зовсім не подавав свого голосу. Також коли брат виходив у
якійсь справі, він ніколи не питав: «Куди йдеш?» А коли той повертався, не
цікавився: «Де ти був?» або: «Що і як робив?» Одного разу відплив той брат до
Александрії, бо треба було йому щось там залагодити, а звідти у важливій церковній
справі подався до Царгороду, не давши про це знати слузі Божому Филимонові.
Перебувши там доволі часу, відвідав тамтешніх побожних братів і повернувся
нарешті до свого скиту. Старець, побачивши його, втішився, але, привітавшись і
помолившись з ним, сів, і ні про що не запитуючи його, знову поринув у свою умову
молитву.
16. Якось, бажаючи випробувати Филимона, брат кілька днів не давав йому хліба.
Старець нічого на це не казав. Тоді, поклонившись, брат спитав його:
— Зроби мені, отче, ласку і скажи, чи ти не образився, коли я, як звичайно, не
приносив тобі, поїсти?
Филимон відповів:
— Брате, якщо і дванадцять днів не даси мені хліба, я не попрошу його в тебе, бо
доки терплю душею, доти терплю і тілом.
Настільки був авва захоплений спогляданням істинного добра.
17. Филимон казав: «Відтоді, як я прийшов у скит, не дозволяв я своєму помислові
виходити поза стіни келії, а й до своєї мислі не приймав я жодного іншого помислу,
окрім страху Божого та пам'яти про Страшний суд будучого віку, що загрожує
грішникам вічним вогнем та кромішньою темрявою. Проте які блага приготовані
праведним! Тоді кожний одержить свою нагороду за свої діла: той за труди
подвижництва, той — за милостиню й нелицемірну любов, хтось — за безкорисливість
і цілковиту безмовність, хтось — за досконалий послух, а ще хтось — за
поневіряння. Над усім цим я постійно роздумую і не допускаю до себе іншого
помислу, навіть не можу вже бути з людьми, займати ними свій ум, щоб не віддалитись
од божественних роздумів».
18. Притім оповів авва Филимон про одного самітника, який уже й безпристрасність
осягнув, і з руки Ангела поживу приймав, але через зледачіння (ослаблення
уважности до себе) позбувся усього. Бо коли душа послабить уважність ума, то її
обійме ніч. Де не сяє Бог, там усе темніє, мов покривається хмарою; тоді не зможе
вже душа споглядати єдиного Бога і вслухатися в Його слова. Чи то ж Я Бог лише
зблизька, — каже Господь, — а не Бог і здалека?Чи може хтось де-небудь у потайне
місце сховатись, де б Я його не побачив? (Єр. 23:23-24). І про багатьох інших, що впали,
подібне він пригадував. Навів, як приклад, і Соломона, який досяг такої
премудрости та слави, що, ніби вранішня зірниця, всіх освітлював, та через малу
насолоду втратив цю славу. Отож страшно потурати лінивству. Треба постійно
молитися, щоб якийсь грішний помисел не відлучив нас од Бога. Тільки чисте серце,
ставши вмістилищем Духа Святого, виразно, як у дзеркалі, бачить у собі Бога.
19. Брат, що жив з аввою, казав:
— Судячи з Филимонових діл, я зрозумів, що в ньому вже зовсім не діють тілесні
пристрасті й він став ревним прихильником всякої досконалости. Він завжди
виглядав преображеним божественним Духом, зітхав невимовними зітханнями, був
постійно врівноважений і повен різноманітних подвигів. Ніщо вже не каламутило
чистоти його ума і жодна скверна не торкалася його. Спонукуваний ревністю до
подібного способу життя, я наполегливо питав його:
— Як і мені здобути таку чистоту ума? Филимон відповів:
— Трудись, бо для того потрібно багато праці й уболівання серця. Духовні блага
гідні старанного шукання й труду; вони не стануть нашими, якщо будемо лежати чи
спати. Навіть земне добро нікому не дається без труду. Тому, хто бажає досягнути
духовного поступу, треба найперше зректися волі своєї й здобутися на
безперервний плач та безкорисливість, не звертати уваги на прогрішення інших, але
тільки над своїми ридати день і ніч, не дружити ні з ким із людей. Бо душа, яка
вболіває серцем за власну душу й оплакує свої гріхи, є мертвою для світу і світ
вмирає для неї. Тоді гинуть тілесні пристрасті — і людина вивільнюється з-під
їхньої влади. До того ж, зрікшись світу, а з Христом злучившись, полюбивши Бога над
усе, перебуває вона у безмовності, зберігає Його образ і стає подібною до Нього.
Така людина приймає від Бога дари Духа і стає храмом Божим, а не житлом демонів,
тож праведні діла явить Богові. Так і душа, ставши чистою ще за життя, звільняється
од скверни і, не маючи жодної нечисти та плями гріха, зодягнеться врешті вінцем
правди і засяє красою чеснот.
У кого ж на початку відречення не з'явиться у серці плач, не зринуть духовні
сльози, пам'ять про безконечні муки, справжня безмовність, постійна молитва,
псалмоспів і повчання у божественних Писаннях, в кому не стануть вони
звичкою (другою природою) і страх Божий не завладарює в душі — той ще перебуває у
тісній дружбі зі світом і не може мати ум чистим у молитві. Бо тільки благочестя й
страх Божий очищують душу від пристрастей, чинять ум вільним і вводять його у
природне для нього споглядання, дають йому зазнати богослов'я, як блаженства.
Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога (Мт. 5:8). Для тих, що сподобились
такої чистоти серця, ця заохота слугує заставою буцучности і зберігає дух
непохитним.
Отож усіма силами дбай про чесноти й подвиги, якими підносимось до благочестя, що
є умовою чистотою, плід котрої — природне для ума богословське споглядання. Бо
діяння є сходженням до споглядання, як каже проникливий розумом Григорій
Богослов. Тому, якщо будемо недбалими у цьому діянні, то залишимося чужими для
всякої любомудрости. Бо хоч би хтось і досягнув самої вершини чеснот, але
повсякчас вкрай потрібний йому і труд подвижництва, який приборкує сороміцькі
порухи тіла й суворо пильнує помисли. Лише тоді вселиться у нас Христос. Бо що
більше помножується наша праведність, то більше духовно мужніємо. І врешті ум,
ставши досконалим, пригорнеться до Бога та осіниться божественним світлом — і
йому відкриється багатство невимовних таємниць. Тоді він по-справжньому пізнає,
де мудрість, де сила, де розум, де довголіття і життя, де світло очей і мир. Бо поки
він бореться з пристрастями, доти не має можливосте насолодитись пізнанням
усякого добра; бо як гріхи наші роблять сліпим ум (щоби не бачив чеснот), так і наші
чесноти засліплюють його, аби не бачив гріхів. Але коли ум віддалиться од боротьби
і сподобиться духовних дарувань, тоді спочине на ньому благодать, і він увесь стає
світловидним та не відхиляється од споглядання духовних речей. Такий ум не
прив'язується ні до чого земного, але вже перейшов від смерти до життя.
Тому, хто прагне наблизитись до Бога, треба мати непорочне серце й чисті уста, щоби
слово, виходячи з чистих уст чистим, могло достойно оспівувати Бога, бо ж душа, що
прилучилася до Господа, постійно з Ним розмовляє. Забажаймо ж, брате, такої висоти
чеснот. Перестаньмо плазувати по землі, плутаючись у пристрастях. Хто полюбив
подвиг і відчув близькість Бога, той причащається Його святого світла; хто
знемагає з любови до Бога, той насолоджується якоюсь незбагненною духовною
Господньою веселістю, як сказано в божественному псалмі: Радій у Господі — і
Він сповнить тобі бажання твого серця, виведе, як світло, твою правду і твоє право,
як полудень (Пс. 37:4,6). Чи є любов сильніша від Божої, що вливається до душі,
очищуючи її від усякого зла? Тоді душа щиро зітхає: Я з любови знемагаю (П.п.
2:5). Невимовним й незбагненним є сяйво божественної краси! Не можна її ні словом
описати, ні слухом вмістити! Чи на блиск зірниці вкажеш, чи на сяйво місяця, чи на
світло сонця — все це ніщо проти Божої слави, бо все жалюгідне перед лицем
істинного світла, як найглибша ніч або найпохмуріша мла перед найяскравішим
полуднем. Так казав і святий Василій Великий, дивний між учителями, який це пізнав
із досвіду й навчився цього.
20. Усе це, та ще більше від цього, розповідав брат, що жив з аввою. Але хто не
подивується ще й такому доказові великої Филимонової смиренности? Вже віддавна
сподобившись пресвітерського звання і так щиро діткнувшись небесних речей
життям і умом, він дуже рідко приступав до святої трапези священнодійства.
Незважаючи на постійне обережне життя своє, нечасто й причащався. А коли вже
сподоблявся Божественних Таїн, то перед тим довго молився Богові, умилостивлюючи
Його псалмоспівами та сповіданнями. Жахався він голосу священика, що виголошував
на Літургії: Святая — святим. Тоді, — казав він, — уся церква повна святих
Ангелів, а Сам Цар сил таїнственно священнодіє, перемінюючи хліб і вино у Тіло й
Кров Свою і через святе Причастя вселяється у наші серця. Тому треба непорочне й
чисто, ніби перебуваючи поза тілом, зважуватись на святе Причастя пречистих
Христових Таїн, аби стати причасниками просвітлення, що від Них настає.
Чимало святих Отців бачили святих Ангелів, які остерігали їх від усього
гріховного, тому й перебували в глибокому мовчанні, не розмовляючи ні з ким.
Спілкуючись з людьми, не говорив Филимон нічого земного, тільки те, що душекорисне
і спасенне для них.
21. І ще таке розповів той брат: «Коли старцеві потрібно було самому продавати своє
рукоділля, то, щоб не дійшло до якоїсь брехні, клятви, зайвого слова або іншого
якогось гріха, то, розмовляючи й торгуючи, він видавав себе за юродивого, і кожний,
хто бажав купити його рукоділля, давав йому за роботу, скільки сам хотів. Плів же
він малі кошики. Те, що давали за них, — вдячно приймав».
_________
* Православ'я — гр. “ортодоксія” — означає
правдиву віру і правдиве почитання Господа Бога. Тож мова тут не про православ'я
як протилежність до Католицької Церкви, але про православ'я, що було спільне для
всієї Христової Церкви аж до роз'єднання Східної і Західної Церкви за патріярха
Керуларія в XI ст. Вселенсько-католицьке православ'я визнавала вся Христова Церква
перших віків у боротьбі проти єресей та іконоборства.
Джерело. „Откровенные рассказы странника
духовному своему отцу”, Париж, 1973, у перекладі з російської ієрмн. Дам’яна Кічі,
ЧСВВ; видавництво „Свічадо”, Львів, 2003.
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
