Проза на форумі
Безмежна небесна блакить розкинулася над світом вишуканим шатром. Вона мінилась
від майже безбарвного до темно синього кольору, віщуючи то сильну спеку, то
можливу зміну погоди. Місто, що примостилось ось там на пагорбі, знемагало від
жари та спраги. Воно молило про порятунок, про каплю життєдайної вологи.
Невеличкий гайок співчутливо дивився на цю муку, але не міг зарадити, розкинувши
свої віти і захищаючи від палючого сонця. Єдине, чим був спроможний допомогти – це
заховати його мешканців у тіні та прохолоді, мужньо підставляючи безжальному
сонцю свою кучеряву голову. І люди, радо стрічаючи таку поміч, чимдуж мчали в його
холодок, віддаючись повністю запропонованій опіці, немов маленьке дитя, що
злякалося і шукає порятунку від небезпеки, зануривши голову в мамині долоні. Ліс
же зустрічав їх радо і всіляко намагався зробити таке перебування під його
покровом якомога приємнішим і незабутнішим.
В кущах, подалі від цікавих очей, сидів молодик. Непролазний малинник обіцяв йому
самотність і тишу, а будній день виступав майже гарантом цього. Жодна жива душа не
знала про його схованку, лише невтомне птаство на всі голоси виспівувало про своє
щастя, радіючи ненажерливій малечі, котрою повнились дупла та гнізда. Воно
заливалось від щастя і цей дух наскрізь проснував гайок, переповнив кожного
живого і неживого мешканця. Він витав у повітрі стоголосим гімном життю і
продовженню роду.
Цей настрій передався незнайомцю. Його рука обхопила її прекрасне тіло,
насолоджуючись приємною прохолодою молочно-білої шкіри. Його пальці перебігали
по її стрункій, немов точеній фігурі, намагаючись запамґятати кожен дюйм цього
бездоганного тіла. Вони ніби смакували її красу, ніжно підтримуючи і боячись
переламати це граціозне створіння. Він передчував насолоду... Вона ж помирала від
щастя, бо це діється саме з нею. Її помітив він, котрий так довго обминав, залишаючи
ковтати образу та сподіватись. Але довгожданна мить настала і його погляд
спинився на ній. Його пальці ще і ще перебігали по її фігурі, то ніжно пестячи, то
настирно стискаючи в обіймах. Які це прекрасні пальці. Вона ще ніколи не стрічала
таких витончених і артистичних. Вони бездоганні в кожному своєму порусі в кожному
торканні. Вона закохана в них і мліє від дотику. Кожна її клітинка завмирала в
передчутті чогось таємничого і незвіданого, але без сумніву, рокового.
Вже наступної миті вона, обмерши від захоплення, щастя і непоборного страху,
злетіла високо вгору і земля опинилась далеко внизу. Вир незвіданих досі почуттів
відносив її до берегів блаженства… Вона бачила його дивовижні очі, такі блакитні
і ясні, що небо здавалось тьмяним в порівнянні з ними. Вони мрійливо дивились на
неї, точніше крізь неї, в неосяжну далечінь і випромінювали насолоду. Його губи
були так близько, що вона відчувала подих. Їй було видно кожну зморшку довкола
прекрасних очей і миловидних, трохи повнуватих вуст. Зараз він був єдиним і самим
прекрасним, заради якого можна було померти. Ще секунда і він припав до неї
поцілунком, спочатку ніжним і розвідуючим, а потім стрімким і жагучим. Її серце
калатало так сильно, що готове було кожної миті вилетіти, немов налякана пташина з
погано зачиненої клітки. Першою майнула думка про порятунок, але вже наступна
благала зробити це відчуття вічним. Його губи то ніжно обіймали, то жадібно
впивалися. Раптом її обпік вогонь і вирвав глухий зойк, котрий залишився
непочутим. Вона глянула в його неповторні очі. Вони були прикриті повіками і
мрійливо дивилися з-під густих вій. Кожна риса обличчя, кожна міміка й жест
свідчили, що він перебуває на вершині блаженства. Йому було добре, а вона прагнула
цього, бо почуття що палало в ній прагнуло цього ж. Вона поволі тліла, віддаючи
тепло свого тіла і жар душі на алтар його насолоди. Ще один поцілунок і вона
спалахнула так сильно, що вже наступної миті згоріла, а він так цього й не
помітив… Гаряче полумґя ще палахкотіло в середині, та тіло перестало
випромінювати тепло й податливість. Найсильніший і найбезкорисніший, той перший
і єдиний вогонь її душі погас і вже ніяка сила не здатна його відтворити. Він
опустив її на траву, відвів руку, що ще мить тому так жадібно стискала її тіло і
промовив, глянувши якось дивно й ображено: “Така ж як усі…”. Потім поволі встав
і пішов, не оглядаючись і не спиняючись ні на мить. Вона залишилась
одна-однісінька серед розкішних трав, прекрасних різнобарвних квітів і
всепоглинаючого пташиного співу. Ще мить тому вони були свідком її щастя, а зараз
бачать її падіння і біль. Може вони співчувають, може осуджують, а може їм зовсім
байдуже до всього побаченого. Вона не знала цього, та їй було все одно. Почуті
слова стали гірше смертного вироку. Вони перевернули все її нутро, вбили
найсвітліші і найчистіші почуття, прирекли на вічну рану. Якби вона могла кричати,
то це був би чи не найвідчайдушніший крик, якби могла плакати, то він став би най
невтішнішим, а так вона просто мовчала, не в силах нічого вдіяти. Її тіло відчувало
кожен дотик і памґятало смак його вуст, у душа стискалася від останніх почутих
слів, котрі стали і подякою і прокляттям…
Довкола вирувало життя, а її попереднє існування вмерло, щоб вже ніколи не
відродитися. Вогонь погас і вже більше не пломенітиме і не приноситиме радість з
первозданною силою. Якщо він і спалахне колись, то це буде лише тьмяний відблиск
того, чим насолодився він і чого не зміг оцінити. Над нею голубіло небо і
заливались птахи, гуділи комахи і ледь чутно шумів вітерець. Зеленоверхий ліс
закрив її від чужого ока і навіки став німим охоронцем побаченого. Він бачив ще не
таке і добре знав, що вона не є ні першою, а ні останньою в безконечному ланцюгу
жертв людської байдужості…
Спинися, чоловіче, подумай, чи ж заслуговує вона на таку долю, чи ж не жорстоко
приректи її на вічні терзання? Може краще залишити її навічно в царстві мрій та
ілюзій, чистою і наївною, вдавано нещасною від самотності, ніж відкрити всю правду
життя, познайомити з буденністю і залишити на завжди нести тягар помилок, зневаги,
черствості і зневіри, розтоптаною, використаною і покинутою?.. Чи ж заслуговує це
тендітне створіння на таку участь?.. Згадай цю історію, зваж всі за і проти, спитай
своє серце, чи ж хоче воно поповнити число цих нещасних, а вже потім торкайся
своїми невимовно прекрасними і витонченими, чи спрацьованими і зашкарлублими
пальцями молочно-білого і граціозно-витонченого тіла наступної цигарки…
|
![[*]](images/xp/default_icon.gif){kind=icon}
