Олег Бійма – король українського телесеріалу

“Острів любові”, “Пастка”, “Злочин із багатьма невідомими”... Олега Бійму, режисера цих та інших стрічок, справедливо можна назвати королем українського телесеріалу.

Дивний учора в мене був вечір… Відкинувши врешті-решт оту паскудну „політичну тему” (дайтеся на стриманє, людоньки, вибори вже давно ся скінчили!.:-), „перемикаючи канали”, натрапив (чисто випадково!) о 9-ій годині на каналі „УТР” на досі незнану для мене (ганьба!!) стрічку Олега Бійми – „Пристрасть”.
Відтак, уже ідучи „до ліжанська”, пізненько вже, потрафив надибати на муз. каналі „Enter” на живий концерт з туру „Sphinctour” (1996 р.) культової американської рок-групи „MINISTRY”, що виконує пост-індастріал рок.
Вражаючий саунд, суперове шоу, фани, які шаленіли і від їхньої музики, і від зумисно похмурого наповнення концерту – автори цього неперевершеного дійства (як самі виконавці, так і постановники туру) влучили в саме яблучко, взявши за основу саме такий, а не інший стиль!
(Ну, але так як сьогоднішня наша тема присвячена українському кіно, то рок-тема – то, як то кажуть, тема зовсім іншої розмови)

Отже, „Пристрасть” Олега Бійми. Як виявилося, відзняв режисер цю стрічку ще далекого 1998 року.
У фільмі, я б сказав, червоною ниткою проходить та сама тема, що й у „Острові любови”: одвічні людські інстикти, що виражаються (ще за Фройдом) через їхню сексуальність. І, як наслідок, прояви такого підпорядковування своїм первісним інстинктам, їхні дії крізь призму суспільства.
Ось витяги про сам фільм, та й про режисера також.

Олег Бійма знову навідався на «Острів любові»

Однак його «Пристрасть» поки що не зворушила керівництва НТКУ.

ПРИСТРАСТЬ У НОВОМУ ФІЛЬМОВІ ОЛЕГА БІЙМИ ПРИНОСИТЬ ЛИХО Й СЛЬОЗИ. ГАННА — ЄЛИЗАВЕТА СЛУЦЬКА, ПАВЛО — СЕРГІЙ РОМАНЮК.

Повість Марка Вовчка «Павло Чорнокрил» зацікавила мало не найавантюрнішого й найнепогамовнішого з українських кінорежисерів Олега Бійму ще під час підготовки до зйомок телесеріалу «Острів любові». «Згадуючи уроки літератури в школі, — зізнається режисер, — я сприймав цю письменницю дещо одіозно. І раптом відкрив для себе прозу, яка мене геть приголомшила».

Справді, повість української письменниці, про яку Тарас Шевченко якось полемічно заявив, що Жорж Занд не ладна бути у неї навіть куховаркою, надає багатющий матеріал для екранізації. Її кримінальний сюжет (до речі, окремі колізії і мотиви якого були свого часу запозичені палким шанувальником Марка Вовчка Миколою Лєсковим при створенні знаменитої «Леді Макбет Мценського повіту») про те, як охоплений пристрастю до молодої й звабливої красуні чоловік вбив свою дружину, аби бути разом із коханкою, сповнений не лише великої емоційної сили, але й досить тонких психологічних спостережень про природу жаги й влучних моральних застережень. В ньому гранично, спресовано виявлено категорії зради й страждання, кохання й докорів сумління. Адже героєві — Павлові Чорнокрилу — доводиться спокутувати свій гріх; він платить за нього спочатку божевіллям, а згодом — смертю.

Олег Бійма, створюючи сценарій, писав кожну роль, заздалегідь враховуючи індивідуальність виконавця, якому її буде доручено. Так, образ Павла відразу призначався івано-франківському акторові Сергію Романюку. Режисер не помилився: робота одного з найталановитіших українських виконавців вражає глибиною, силою, віртуозністю у переданні різноманітних психологічних стилів. Гідними його партнерками в «любовному трикутникові» виступають і актриси Національного театру імені І. Франка — досвідчена Єлизавета Слуцька й дебютантка в кіно Світлана Прус. Завдяки ж майстерній роботі оператора Леся Зоценка, починаєш сприймати природу як дійову особу фільму — з такою любов'ю і філігранністю знято ним літні й осінні краєвиди та побут українського села. Достовірності екранної фактури сприяють і використані авторами фільму автентичні, чи не музейні костюми.

Трисерійну «Пристрасть» знято на студії «Укртелефільм», яка, до речі, вже два роки не фінансується державою. І хоча фільм створювався ніби за державним замовленням, його можна сміливо вважати цілком автономним проектом самої знімальної групи, яка примудрялася навіть виїздити в експедиції, часом просто позичаючи гроші в родичів і знайомих. Симптоматично, що жоден з відповідальних працівників Національної телерадіокомпанії України не з'явився минулої п'ятниці на перший перегляд тільки-но змонтованої картини. Хоч як знати, можливо, подивившись її, глядачі, зокрема молоді, не ставилися б із такою упередженістю до класиків, що їх вивчають за шкільною програмою. Чи, може, цнотливе керівництво НТКУ злякали деякі надто чуттєві сцени у «Пристрасті»? То чого їх святенництво не поширюється на імпортну кінопродукцію й демонстрацію «фізіології кохання» в ній у прайм-тайм, що призначений для родинних переглядів?

Утім, невгамовний Олег Бійма не впадає в розпач. Він навіть готовий вже зробити двосерійний варіант фільму, аби презентувати його глядачам прокатно-фестивальним шляхом.
(http://www.den.ua/, 1998 р.)

***
- Здається, ви належите до того типу одержимих митців, які не бачать перешкод для реалізації своїх задумів. У “кіношних” колах навіть подейкують, що для зйомок свого останнього серіалу “Пристрасть” у знайомих позичали три тисячі доларів.

- Чого ж у знайомих? У мами, в сестри, в родичів... Просто пора така була - мусили виїжджати на зйомки, дві серії обов’язково потребували весняної натури, весна прийшла - а фінансування нуль. От і довелося ходити з простягненою рукою. Але ж і позичили, і поїхали, і відзняли!
Хоча ніхто цього й не знає, але в Україні кіно робити дуже дешево. Чомусь існує переконання, що потрібно мінімум декілька мільйонів - от як вони з’являться, тоді робитимемо кіно... А тут просто пішов, позичив три тисячі доларів, узяв автобус, камеру, купив плівку “Кодак”, знайшов акторів, готових зніматися “на шару”, - і зробив фільм. Чудові були часи.

***
- До документального кіно ставлюся з великою повагою, тому не називав би “Немеркнучі зірки” документальним у строгому розумінні. Це кіно має іншу естетику, інший підхід, інший рух камери, іншу філософію. Мої ж “портрети” ближчі до телепередач, але передач інтимних, відвертих, особливих. Я не режисер-документаліст.

- Однак у вас дуже багато документальних фільмів...

- Це навіть для мене самого дивно. Намагався робити стрічки, які відповідали б цьому жанру. Та передовсім “мої” фільми - це картини художні, музичні. І це “галицькі фільми”. Хоча й немає офіційно такого жанру, але в моїх стрічках його можна відкрити.

- Ви й справді дуже тонко відчуваєте Галичину, вмієте знаходити такі ракурси Львова, що навіть корінні мешканці міста з подивом упізнають їх у кінокадрах. Ця галичанська причетність випадково не в генах закладена?

- Колись Василь Герасим’юк, котрого надзвичайно поважаю як поета, запросив мене на радіоінтерв’ю й почав розпитувати, як же мені вдається так відчувати Галичину. Та звідки ж я знаю??? Як мені це на пальцях розповісти?

Моє коріння, можливо, й справді тут. Бабуся була полькою, а оскільки батьки-військовослужбовці постійно перебували у відрядженнях, то саме вона - неписьменна жінка, яка до кінця життя не вивчила добре ні російської, ні української - в дитинстві вплинула на мене, навіть на манеру розмовляти. Для мене Галичина - це також передовсім відчуття мішанини мов і традицій, причому надзвичайно органічний конгломерат.

- В одному із інтерв’ю ви навіть назвали Галичину, а вужче Гуцульщину, “ерогенною зоною України”.
- О (сміється), то я був молодшим...

- Якою, на вашу думку, є перспектива українського серіалу? Чи з’явиться вітчизняна “мильна опера”?

- Сподіваюся, що в Україні ніколи не буде “мильної опери”. Вона не притаманна українській ментальності. Тут ніколи не було товстелезних романів. Навіть Панас Мирний чи Ірина Вільде не писали “мильних опер”, а дуже динамічні за сюжетним розвитком, психологічно багаті романи. Тому хочу, аби й український серіал розвився в такому напрямку - цікаві події, долі... Адже сюжети надзвичайно цікаві - та ж “Повія”, ті ж “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Цікаві не лише центральними персонажами, а й тим, що творять тло: подробицями побуту, поведінки, мислення епохи.
***
(http://www.gazeta.lviv.ua/, 2005 р.)