Давайте попробуємо поділитися вподобаннями в поезії на ліричну тематику.
Прошу, викладайте вірші...Станкевічас Сергій - 3-3-2009 у 12:51
Попробую розпочати.
Ліна КОСТЕНКО. Очима ти сказав мені: люблю
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.Станкевічас Сергій - 3-3-2009 у 13:12
І ще
Вона прийшла (Василь Симоненко)
Вона прийшла непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
Катруська Пономаренко - 3-3-2009 у 16:59
Я теж дуже люблю цей вірш Ліни Костенко. Ось іще один з улюблених:
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.Катерина Слобода - 3-3-2009 у 17:55
Ще один вірш Ліни Костенко:
Розкажу тобі думку таємну,
Дивний здогад мене обпік:
Я залишуся в серці твоєму
На сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
Сотні вражень, імен і країн,-
На сьогодні, на завтра, назавжди!-
Ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й повік. сумна - 3-3-2009 у 19:56
Маріанна Кіяновська
Йду, і не маю сліз, минаючи квартали,
Немов недобрі сни, позбавлені небес,
І все в мені бринить - і стале, і нестале,
І весь великий борг, і страх великий весь.
Хай яблука впадуть - і навіть ті останні,
Що важчі, ніж слова, та легші молитов.
...Є особливий час - час постаті в тумані,
Якій усе одно. Якій усе - любов.Юрій Сєров - 3-3-2009 у 20:21
Юрій АНДРУХОВИЧ
Із циклу "ЛИСТИ В УКРАЇНУ"
I
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає зітхнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до "прози" римуються в мене "сльози".
І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу.
сумна - 3-3-2009 у 20:43
Дякую, Юрію. Андрухович неперевершений.
А цей вірш мені якось дивним чином перегукується із віршем "Самійло Немирич,
авантурник, посаджений за ґвалт у вежу, самому собі". Марія Павлюх - 3-3-2009 у 23:52
Дякую, Сергію, за гарну тему. Вона зараз є актуальною. Оскільки, надворі Весна -
пора кохання.
Вірш Олекси Бригаса:
Закоханість
Я закохався у Весну -
Собі признатися не смію.
На повні груди я вдихну
Цей млосний аромат надії
І вознесусь над світом враз,
В рожеві марення полину,
Забуду біль старих образ
І тугу десь в зимі покину.
Зима піде у безвість літ,
Лишивши паморозь на скронях...
Кохання ніжний первоцвіт
Зігрію я в своїх долонях,
До серця ніжно пригорну;
Як казку, кожну мить лелію...
Я закохався у Весну -
Собі признатися не смію.
Станкевічас Сергій - 4-3-2009 у 16:54
Ще додам один.
Правда в сторону від теми, тобто не про кохання, але про любов.
Гарний приємний віршик.
Мені подобається.
Олександр ІРВАНЕЦЬ
ЛЮБІТЬ!
Любіть Оклахому! Вночі і в обід,
Як неньку і дедді достоту!
Любіть Індіану! Й так само любіть
Північну й Південну Дакоту.
Любіть Алабаму в загравах пожеж,
Любіть її в радощі й біди!
Айову любіть! Каліфорнію теж!
І пальми крислаті Флоріди!
Дівчино! Хай око твоє голубе,
Та не за фізичнії вади –
Коханий любити не встане тебе,
Якщо ти не любиш Невади!
Юначе! Ти мусиш любити стократ
Сильніше, ніж любиш кохану,
Колумбію-округ і Джорджію-штат,
Монтану і Луїзіану!
Любити не зможеш ти штатів других,
Коли ти не любиш по-братськи
Полів Арізони й таких дорогих
Просторів Аляски й Небраски.
Любов цю, сильнішу, ніж потяг до вульв,
Плекай у душі незникому.
Вірджінію-штат, як Вірджінію Вулф
Люби! І люби – Оклахому! Станкевічас Сергій - 4-3-2009 у 18:18
А це щоб не збивати тему-
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В'яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною...
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою...
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані...
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання..
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки...
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки...
В.Сосюра Наталка - 6-3-2009 у 13:43
Іван Франко
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко.
То не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко.
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Коли будуть цвісти верболози.
І востаннє тобі, замість слів про любов,
Посилаю я муки і сльози.
Так прощай же, прощай, не чекай більш весни,
Будь щаслива, весела, як завжди.
Що було — схороню аж у серце на дно…
Не шукай між людьми більше правди. Катерина Слобода - 6-3-2009 у 17:13
Олександр Олесь
Одну я любив за веселість,
Другу я за вроду кохав,
А третій за соняшний усміх
Квітками дорогу встилав.
Ти зовсім була не вродлива
І завжди, як вечір, смутна…
Чого ж ти з усіх моїх милих
У серці осталась одна?!. Катерина Слобода - 6-3-2009 у 17:13
Вільям ШЕКСПІР (в перекладі О. Тарнавського)
XLVII.
Між зором й серцем в мене є союз,
Одне із другим співживуть гаразд;
Коли мій зір тебе шука чимдуж,
То серце знає: в ньому ти якраз.
Кохання мого вид з'їда мій зір,
Заманює і просить на бенкет.
A іншим разом гостем в серці зір,
В думках кохання створює дует.
Так через образ твій й мою любов,
Ти, хоч далекий, залишивсь в мені,
Ти від моїх думок не відійшов,
І я все з ними, і вони в мені.
Як сплять вони, твій вид в очах моїх
зве серце — серцю та очам для втіх.
* * *
Betwixt mine eye and heart a league is took,
And each doth good turns now unto the other:
When that mine eye is famish'd for a look,
Or heart in love with sighs himself doth smother,
With my love's picture then my eye doth feast,
And to the painted banquet bids my heart;
Another time mine eye is my heart's guest,
And in his thoughts of love doth share a part:
So, either by thy picture or my love,
Thyself away art present still with me;
For thou not further than my thoughts canst move,
And I am still with them and they with thee;
Or, if they sleep, thy picture in my sight
Awakes my heart to heart's and eye's delight. Наталка - 6-3-2009 у 23:06
Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману — даленів гарман… Тарас Сокальський - 10-3-2009 у 12:03
Ліна Костенко
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю Соломія Федушко - 13-7-2009 у 17:47
Леся Українка
На мотив з Міцкевича
…I znowu sobie zadaję pytanie: Czy to jest przyjaźń, czy to jest kochanie? Mickiewicz
Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Тільки ж як сяду край тебе, серденько мов птиця заб’ється,
Дивлюся на тебе й не можу одвести очей,
І хоч з тобою розстанусь, то в думці моїй зостається
Наче жива твоя постать і кожнеє слово s речей.
Часто я в думці з тобою великі розмови проваджу,
І світять, як мрія, мені твої очі, ті зорі сумні…
Ох, я не знаю, мій друже, сама я не зважу,
– Коли б ти спитав: «Чи кохаєш?» – чи я б тобі мовила: ні ?.. Соломія Федушко - 13-7-2009 у 18:06
Василь СИМОНЕНКО
Коли б тобі бажав я сліз, і муки,
І кари найстрашнішої бажав,
Я б не викручував Твої тендітні руки
І в хмурім підземеллі не держав.
Ні, я б не став тебе вогнем палити,
З тобою б розквитався без жалю:
Я б побажав тобі когось отак любити,
Як я тебе люблю!
Ліна Костенко
Не говори печальними очима...
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.
Соломія Федушко - 13-7-2009 у 18:29
Randall Drymen
Your smile, your touch, your heart
Your smile awakens my soul,
As the sun awakens the day.
A kiss and my life is yours,
It seems a fair price to pay.
Your touch arouses my senses,
As the moon arouses the night.
Hold me and win me forever,
In your arms all things are right.
Your heart endures all emotion,
As the sky endures all the stars.
Love me and we'll have eternity,
There is no greater love than ours. Марія Павлюх - 27-2-2010 у 23:22
Ліна Костенко
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.Кирило Блоцький - 27-2-2010 у 23:40
я навіть не стану цитувати, бо їх сила-силенна, але найкращий - "Коли потяг у даль
загуркоче..." Володимира СосюриСоломія Федушко - 12-5-2010 у 19:53
Мій улюблений вірш дитинства
СВІТЛИЙ СОНЕТ
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози - це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
Ліна КостенкоСоломія Федушко - 12-5-2010 у 19:58
Із книжки «Дириґент останньої свічки» (1990)
Оксана ЗАБУЖКО
…І солод слів,
І холод сліз,
І дотик чистий і шовковий…
Візьми мене у темну вись —
Я легша пасем цигаркових.
Повільні очі підніми
(Чи так розводять райські брами?) —
І душу в мене одніми,
І обніми її губами…
…Розломом — ох! — у листопад
Підлогу й стіни закрутило,
Текуче сяйво проступа
Крізь контур той, що звався тілом!
І — відхились…
І — відпусти…
Бо в чорнім космосі даремно
Гудуть натужно, як дроти,
Дві долі, строго паралельні.
А цей потріскуючий шум —
То шерех крил поза спиною…
Любов! Не прихистку прошу —
Свободи,
світлої й страшної… Соломія Федушко - 12-5-2010 у 20:04
На мою думку найкращий з всіх витворів Юрка Андруховича
Я заліз у тугу, як в тогу чи в робу.
Моя ніч — ніби голка в горлі вічна.
Я собі підчепив тут одну хворобу.
Нею можна пишатись. Вона психічна.
Ця психічна хвороба, тобто кохання,
всі ознаки її описав Авіценна:
не дає зітхнути синдром махання
і потреба здохнути здоровенна.
Я нормально писав непогані вірші,
міркував про найтоншу тканину прози,
а тепер мої рими щоразу гірші
і до "прози" римуються в мене "сльози".
І лежу, мов мішок, я. Чорнію, худну
без повітря, світла, тепла, привіту.
Я розклав оцю журбу многотрудну
на півкулях мозку, мов карту світу.
Помолися ж за мене в кватирку Божу —
ліпше всохнути, впитись, нажити грижу.
Я з розпуки тут ошаліти можу —
вену вріжу, скажімо, чи всіх заріжу.
Любий друже, приїдь, порятуй і вибав!
Привези мені морфій, тютюн і тишу.
Я конаю тут, як остання риба.
А про інше все ще тобі напишу. Юрій Сєров - 13-5-2010 у 14:41
Соломіє, ви не перші: див. написано 3-3-2009 в 21:21 Соломія Федушко - 13-5-2010 у 19:27
Цитата:
Оригінальне повідомлення від Юрій Сєров
Соломіє, ви не перші: див. написано 3-3-2009 в 21:21
ІМХО, цей вірш вартий подвійної уваги Соломія Федушко - 22-7-2010 у 22:35
Дуже сподобались ось ці слова Григорія Чубая Й справді, деколи слова нічого не варті...
Не говорім палких освідчень
Не говорім палких освідчень –
Словес безбарвних перетертих.
Бо зорі вниз летять у відчаї,
В ту ніч освідчуючись смерті.
Бо трави в темінь проростаючи,
Життю освідчуються в ночі.
Тож зрозуміймо, не питаючи,
Свою задуманість пророчу.
І розкажім собі обіймами
Про тишину над оболонями.
Най зорі падають невпіймані,
Минаючи твої долоні!
Тож розкажім собі безмовно так,
Тож розкажім собі цілунками,
Як спивши соку велемовного,
Вночі трава зростає лунко.
І будьмо так! – мовчання мовбито,
З багатомовними очима…
Свою любов безслівно мовити
Навчімо, дівчинко, навчімо. Ярина Швець - 9-10-2010 у 19:13
Галина Гордасевич
«А жінка в світ приходить для любові!»
А жінка в світ приходить для любові
Любити ляльку доки ще мала
Любити маму поки підросла
А тільки –но, як ступить за поріг
Любити небо і м‘який моріг.
Дім батьківський і квіти чорноброві
Бо жінка в світ приходить для любові.
Росте вона, ростуть її роки
Ростуть її і радості й надії
І от приходять роки молодії
По світу вже вона не йде – несеться !
Уважно прислухається до серця
Щоб в шумі літ і в шелесті дібров
Почути, що прийшла її любов
Ота любов, що перша і остання
Такої ще ні в кого не було !
І ти щаслива в серці в тебе рай
І відшумів весільний водограй.
І попливли літа, літа, літа….
Усіх годуєш, хоч сама голодна
І часом нерви стримати негодна
Та будеш захищати, як в бою
Оту сімейну каторгу свою.
І попливли літа, літа, літа…..
А що ? Якби усе почати знов ?
Оце той борщ щоденний – це любов,
Сорочка чисто випрана – любов
І очі діточок ясні – любов.
Все так було б, якби почати знов !
Жіноча доля в світі – це ЛЮБОВ !Тарас Сорока - 9-10-2010 у 19:54
є немало віршів - може якийсь стане улюбленим Соломія Федушко - 24-10-2010 у 20:15
Доволі милий віршик Чоловіча романтика від
Остапа Лопушинського
Любов болить
Любов болить і біль лікує,
і серце моє просить жити,
тепла твого мені бракує,
тебе не в змозі розлюбити.
Прости мені мої бровади.
Мої зізнання теж прости.
Над серцем моїм маєш владу,
його як схочеш відпусти.
Я заблукав у морі смутку,
серед чужих страшних ідей.
Вже не важливі всі здобутки,
немає втіхи від людей.
Не треба суму ні печалі,
сумних і галасливих фраз,
спокійно ми підемо далі,
нам наше місце вкаже час…
Люблю тебе… Любити мушу!
бо ще не скоро я забуду
твій ясний розум, очі, губи,
і те тепло…
Що так приємно гріло душу.
Чекай...терпи...
Соломія Федушко - 5-11-2010 у 00:00
Чекай. Терпи. І знов страждай.
Надійся може покохає.
Не відпускай. Та й не тримай,
Бо хто тримає – той втрачає.
Терпи. Надійся. І молись.
Можливо він прийде до тебе.
Як не сьогодні, то колись.
Тобі чекати тільки треба.
Надійся. Вір. Не забувай.
І виглядай поки не смеркло.
Якщо ти хочеш мати рай,
То доведеться йти крізь пекло.
Анастасія ГрімЮрій Марків - 5-11-2010 у 23:54
Моя двоюрідна сестричка попросила надіслати її віршик знайомим дівчатам і
запитати, як враження. Зазвичай вона пише для дітей, а тут спробувала себе у новому
напрямку.
На березовому листі
Напишу тобі "люблю",
Нерозбірливо підпишусь,
Листопадом надішлю.
Буду відповідь чекати,
І мовчання не стерплю,
Разом із дощем заплачу -
Розумієш, я ж люблю!
Та знайду у серці барви,
У веселку розіллю!
Як же можна сумувати,
Якщо я тебе люблю?
Заведу старий будильник
І світанок не просплю.
Сонцем вишлю телеграму:
"Знай, що я тебе люблю!"
М. ТарнавськаНаталя Ярош - 27-11-2011 у 12:06
ПРО НАС
Любов жива у нас з тобою,
Гуляли сніжною зимою,
Ішли по вулиці щасливі,
Ще зовсім юні і красиві.
У парі добре,ми це знали
І ранок разом зустрічали,
Були хорошими стосунки,
Розмови теплі,поцілунки.
Весною квіти дарував,
Тебе ласкаво обнімав.
Високо в небі зорі ясні
Недовго сяяли і гасли.
Пливли у човнику рікою,
Заснули тихо під вербою.
І схожий сон приснився нам,
Що ми заходимо у храм.
У ньому тиша,світло ясне,
Палає свічка і не гасне.
І гарний ангел нам сказав:
ПОБУДЬТЕ ТУТ,Я ВАС ЧЕКАВ....... Ольга Косовська - 27-11-2011 у 12:44
Я не вмію гарно говорити, не получається мені висловити всі свої думки і мрії, саме
тими словами як я то відчуваю, і тоді на допомогу приходять вірші та пісні.
Ти де? Блукаєш? Спиш? Малюєш?
Чи п’єш терпкий зелений чай?
В блокнот думки свої нотуєш?
Я думаю про тебе, знай.
Чи, може, ти читаєш книгу
І слухаєш трамвая звук,
Що за вікном стукоче тихо?
То знай – це мого серця стук.
Можливо, ти лежиш у ліжку
І просто мрієш перед сном
Про зорі, про обійми й літо?
Знай, мрію про твоє тепло.
Забудь про біль, самотність, смуток.
Пожовкле листя ти збирай
Й лови повітряний цілунок.
Я поруч мрію бути, знай...Юрій Марків - 27-11-2011 у 14:10
Ходив на курси польської мови, щоб оволодіти граматикою, там вчили декілька
віршів напам'ять. Цей вже 10 років не виходить з голови.
Miłość - Maria Pawlikowska-Jasnorzewska
Wciąż rozmyślasz. Uparcie i skrycie.
Patrzysz w okno i smutek masz w oku...
Przecież mnie kochasz nad życie?
Sam mówiłeś przeszłego roku...
Śmiejesz się, lecz coś tkwi poza tym.
Patrzysz w niebo, na rzeźby obłoków...
Przecież ja jestem niebem i światem?
Sam mówiłeś przeszłego roku.
Не претендую на вміння перекладати вірші, та лише для тих, хто не розуміє цю мову,
пропоную свій дослівний переклад:
Кохання - Марія Павліковска-Ясножевска
Ти постійно замислений. Вперто і приховано.
Дивишся у вікно і смуток маєш в очах.
Ти ж мене кохаєш більше, ніж життя?
Сам казав це минулого року...
Смієшся, та щось за цим ховається.
Дивишся в небо, на вирізьблені хмари...
Це ж я - небо і світ?
Сам казав це минулого року. Соломія Федушко - 28-11-2011 у 01:03
Чомусь мені не дивно, що він вже стільки часу вам з голови не виходить.... Ірина Заячук - 29-11-2011 у 21:37
Іван Франко
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха,—
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха! Оксана Пилипей - 3-5-2012 у 22:28
«Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…»
Леся Українка
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!
Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає
тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно
нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій
друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я
знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і
тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись,
битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе
так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче
ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я
пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се
нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про
поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!
Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати
мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш
своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені
душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей
таких очей не буває! Се очі з іншої країни…
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов
струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О, візьми мене з собою, і нехай над нами
в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий
світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла.
Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя.
Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось
обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть,
в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се
буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
7.11.1900
Любов - морква?
Володимир Озерянко - 4-11-2013 у 07:06
ЛЮБОВ ПРИЙШЛА?
Прийди, любов! Прийди! - Благають серце серіали.
Ось навіть Тропіканка марить про любов щодня.
Тож вирішила я, коли це модно так вже стало, -
Себе одну кохати палко, - й не шукати щастя навмання…
Отож - себе люблю, себе ж одну ревную;
Люблю себе і вдома, і в гаю.
Люблю себе, коли з тобою я танцюю,
Люблю себе, коли сама собі у дзеркало пою!
Навіщо ще когось любити? Честі забагато!
Нікому і нічого задармА, не винна я!
Навіщо про любов безвільно парубкам співати?
Обличчя колір зберегти повинна – ой-ля-ля!
Сьогодні посміхнуся, граючи, - тобі.
А завтра ревнощі в душі чужій я розпАлю…
Немов метеликів здолає всіх вас полум’я любові.
Я ж, - посміхаюсь таємниче, мов Джоконда, бо одну себе люблю…
Тож марно ти пісні співав мені - про ніч похмільну!
Пішов би ти до біса зі своїм коханням! - А доки…
Са-ма. Се-бе. Лю-блю. Ревную себе вільно.
І проживу отак до ста своїх років… Тарас Сокальський - 27-9-2015 у 20:51
Буде ранок, і ти не вдержиш – він перевертень, а не птах.
Він тиняється, наче дервіш, у дрімучих своїх світах.
Може взяти або нокаутом, або тихо звести на ню.
Запросивши тебе на каву там чи іще на якусь брехню,
і вливати не грог, не чачу – а таке, що вбиває страх,
і природу твою дівчачу ніби вийняли із нутра…
Мов осердя твоє рубінове заридало потоком вин.
І для нього ти все зробила, ви… піднялися б уже з колін.
Так розніжила і зморила – і ножі в тобі, і моря,
духи пралісу розмарином у лампаді твоїй горять.
Стрепенулась – мов дерев'яна – шхуна серед вселенських вод.
Новоявленим доріаном він зухвало зійшов на борт.
Хай би тільки лишився, я б йому... хай зупиниться – я дійду…
І відхаркуєш його ямбами – наче смертник свою біду,
І стискаєшся, наче вересень у гарячих іще гілках…
Він повернеться… переверне все.
Він перевертень, а не птах.
---------------------------------- Малігоночканеймовірна... Тарас Сокальський - 11-7-2017 у 22:23
Екстремальні обставини загострюють почуття...
Анна Малігон
***
Ця країна в тобі триває, – інший рівень, червоний пояс.
Пожиттєве татуювання, мідний голос, наскрізний бонус.
Ці шляхи, придорожні ринви, ці дими у її волоссі…
Скільки з нею не говорив би, жодне слово не прийнялося.
Перетнувши cніги скажені, повертайся в її неспокій.
Доки воля горить у жмені, доки голос її високий.
Доки куля ще без коріння у бліденькій дівочій шиї,
Буде снитись тобі країна в обідку вогняної шини.
Скільки з нею не говори ти – а земля повертає зерна…
Там, де склалося, щоб горіти, не до вивчення іноземних…
Хто залив тобі цю отруту? З ким ти намертво перетнешся?
Хто заплів у твої маршрути ці розпечені перехрестя?
Тут не буде ніхто шукати. Ні за ким не зчиняють пам'ять.
Тут жінки – з полином цукати, розтинають пітьму серпами.
Їхня мова – прозорі сіті, їхня мова – тернові квіти,
Тут жінки найніжніші в світі, кожна може тебе спалити.
Але є такі суголосся, той рубіж, що спиняє мови.
Тільки дим у її волоссі, тільки ніч – поміж вас – зимова,
Тільки рухи її дитинні, помаранча в руці, мов сонце.
Доки є вона – в цій країні – ти вже матимеш охоронця.
Все це сталось – нехай і всує, все хороше ще не здійснилось,
Доки серце її пульсує, - скільки в ньому тебе вмістилось?..
Вона міцно тебе тримає, доки світло – без перебоїв
Ця країна в тобі триває під печаттю її любові…
22 . 02 . 2014 р. Олена Добрюк - 19-11-2018 у 18:42
Іще в дитинстві полюбила його.
такий життєвий та справжній.
«Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу...»
Андрій Малишко
Я тебе вимріяв, ніжну й жагучу,
В снах узаконив, пізнав з поцілунку,
Кликну: — Прийди! — І прийдеш неминуче,
Крикну: — Рятуй! — І воскресну в рятунку.
Що в твоїм імені є чарівниче:
Трунок, чи хміль, чи веселкова зваба?
Зірка твоє освітила обличчя
І потемніла — світить не змогла-бо.
Як ти співала в нашій частині,
Очі ясніли, як сині роси,
Знявши пілотку і шинельчину,
Рідна, далека, золотокоса!
Віють вітри перехресні й зустрічні,
Де ми любились, — до саду й до хати.
Є своя радість на віки вічні
В тім, щоб надіятись і виглядати.
