"Білі дерева"

БІЛІ ДЕРЕВА
(новела)
„Я народилася для того, щоб писати про ЦЕ!”
Ольга Ілюк
Він не зміг повірити, що вона має білі дерева за пазухою. Вона сама про це сказала:
- Я не знаю, ростуть собі... В’януть, опадають попелом на мій живіт і ростуть знову.
Йому стало шкода, що ростуть знову, і що знову опадають попелом, подібним на штучний сніг, і що вона при цьому почувається достатньо добре, принаймні, не бере собі до голови таку незвичність, як білі дерева на грудях.
Ходила взад-вперед, розповідала щось... Потім від неї слова не доб’єшся: дерева білі – білі дерева – і все!
Чому білі, якщо чорні?
- Де ти бачиш чорні? – майже кричала.
От маєш тобі, знову рве волосся.
- Нехай будуть білі.
- Ти втомлюєш мене, більше я не прийду.
- Жартуєш?
Він відкрив очі... Сни зводять з розуму – сни як той біль, нічого не мають, крім здатності зводити з розуму. Наступної ночі вона буде встромляти свої ароматизовані палички до декоративного плетеного крісла з милою лялечкою („Нащо їй та лялечка?”) – вигадала таке! Опісля буде говорити про любов: одне і теж, одне і теж. Про те, що я – жорстокий, що я - жорстокий! Я – жорстокий.
- Ні, люба, я ж тебе не проганяв, не хотів тебе просто...
- Не хотів, мав би совість таке говорити, тому й дерева мої в’януть... Знову... Ну хіба я не красива для тебе? Довге волосся – я знаю, що в твоєї дружини воно було довгим. Губи тонкі, але виразні... Зате у мене ноги он які, у неї – коротші!
- Я не про ноги... Я все бачу...
Аромат сандалу псує мені настрій, хіба вона не розуміє цього: така вишукана, легка, вічна, а таких звичайних речей ігнорує собі. Грець тобі до одного місця - не приходила б більше і все.
Він остаточно прокинувся, напився води з крану і завмер: третя ніч без сну - стан видінь і дрімоти. І суперечки з нею уві сні... Одне і те ж.
„Отже, цей запис може свідчити про внутрішню напругу після довгої психологічної боротьби. На початковій фазі хвороби виявляться лише бажання заснути і не бачити її. Проблема: Він+Вона+Дерева=Сон”. Втомлена свідомість видає приховані емоції: це може бути покинута в юності дівчинка поміж беріз, наприклад. Здається, саме тоді у пацієнта вкрай понизився зір, лікування проводилось невчасно, тому й розвинувся потяг до уяви, він спрацював у ті миті, коли бачилося все гірше й гірше... Розпливчасті плями перед очима...” – психолог Лідія Примха написала своїх зауваги-роздуми швидко і впевнено. Наступної миті вона вже гріла пальці біля калорифера і націлювалась покинути робоче місце, виконавши усі умови завершення робочого дня: перше – це вимкнути електричні прилади, потім прикрити жалюзі на вікнах... Сердито закрутила кран і хотіла виходити, як щось її несподівано повернуло до столу. Вкотре переглянула ту ж саму справу – справу „Сонного”, як вона його називала. Дописала: „Він її хотів, але не вірив у щось...”. Вийшла.
Кабінет опустів раптово, стало сумно.
Вулиці Львова дивились на неї здивовано: у великих окулярах з довгим темним волоссям і впитливими очима, худорлява, виснажена і водночас світла – вона була подібна до освітленого майдану, що поряд з темною вулицею. Гармоніювала з природою, забираючи від неї основне – себе! Життя в ілюзіях інших – то не приваба!
Зайшов сусід – втомлений і високий. І втома, і ріст йому не личили. Привітався. Відповіла, відчиняючи двері. Код чотиризначний, легко запам’ятовується, але знову довелося порпатися у мобільному, щоб якомога швидше віднайти і зайти нарешті до цієї чотиризначної квартири.
І чому б це чотиризначної, якщо я живу тут одна? – ні, не можна стільки працювати.
Вона схилилась і вдихнула його. Волосся спадало їй на обличчя, дуже повільно стаючи туманом.
- Бачиш, туман теж білий, - цілком спокійно промовила і різко відкинулась назад. – Так красиво за вікном – ти бачиш? Чому ти не дивишся знову?
- Очі болять...
- А...
Очі не болять, але я майже сліпий, щойно буде два роки, як вона мене покинула через те, що я – сліпий...
І тоді я запитав ЇЇ, „Сонну” - так називав дівчинку без визначеного віку, що мала білі дерева за пазухою:
- Як ти мене любиш?
- Безнадійно.
- Це добре.
- Чому б це було добрим, коли усе в цьому не добре. Ну я піду, - вийшла, несподівано перебравши його звичку гримати дверима.
„Хто тут? – Лідія здригнулась усім тілом, - Чи не зарано влазити у чужі сновидіння? Ні, я однозначно працюю забагато. Цієї людини за даними архіву немає в живих вже півроку... Хоч ніхто до моргу тіла не передавав. Звідки ж ця бздура про смерть? Справу „Сонного ” я отримала у спадок з легким застереженням: працюй, але не захоплюйся.”
Вона встала з ліжка, ліниво натягнула на ноги пантофлі-песики і темнотою зайшла до кухні. Ліхтар з вулиці вдало освітлював розміщені на столі прилади. Кавоварка не вмикалась хвилин із п’ять, тому їй довелося затлумити спрагу ковтком холодної кави, як завжди, надто міцної для того, щоб наважитися заснути знову.
„Чи були в неї окуляри? У нього вони були?”. Ліда повільно вдягнулася і замовила таксі.
- На Вірменську, будь ласка.
- У 2-ій годині ночі?
- Так, офіс цілодобово охороняється.
- І що там забули, панюсю?
- Себе, здається – яка різниця?
Сек’юріті впустив її одразу, не розпитуючи ні про що – звичне явище бачити цю молоду особу у будь-яку мить доби. Тим більше, вона таки вміє зачаровувати – сумні очі і весела посмішка – оригінально...
ЇЇ рука похапцем витягнула потрібну папку з великими літерами „Сонний”.
Чому такий сторонній запис? Він писав це як письменник, а не свідок:
„А потім вона таки його звабила – зробила це вміло, легко, проникаючи у тіло, немов повітря, немов дух, лагідно і замріяно торкалася адамового яблука на шиї, невідомо чим торкалася – спочатку йому здалося, що то губи, потім – груди, потім він не вірив, що це її тіло торкається – швидше, то все було просто потягом: ніжним, сміливим – найсправжнішим потягом.
Довго не надходив оргазм, від чого йому ставало млосно і тяжко водночас – чому так довго? Аж тут закінчуються її ноги, ось ступня, пальці, неповторний вигін, такий витончений, як сльоза, що падає з образу святих... Було відчуття кохання із надреальністю, яку можна назвати і Богом, і Сяйвом, і ким, і чим завгодно.
Це надлюдське руйнувало залишки розуму... Після того вона йому більше не снилася...”
Звідси починається відлік загострення хвороби і фатальний кінець. Ні, це не хвороба. Симптоми стану просвітлення – і не більше. Після цього запису його вже ніхто не бачив... Не виходив на вулицю? Де ж та адреса? Де вона? Ось: „вул. Глібова...”
Вже через хвилину вона знову викликала таксі. Той самий шофер про те ж запитав:
- І що там забули, панюсю?
- Себе або його – яка різниця? – відповіла з уточненням...
- І який він з себе той пан – подібний на вас?
- Ні.
Машина рухалась повільно, викликаючи болісні передчуття, змішані із страхом, розпачем і водночас – радістю. Поворот наліво здався нескінченно-круглим, немов би вони завертілися на місці, ожеледиця пронесла їх вбік, швидкість стишили і поїхали далі. Тепер вже недалеко... ось він – будинок №23. Не варто прощатися з цим шофером:
- Зачекайте мене хвилин десять – потім можете їхати собі, - схвильовано мовила.
- Добре, бо ви тут не знайдете його, ви ж не вірите...
- Ні, я просто маю в серці біль, але він недовгий... Повинен бути недовгим – тільки різкий дуже.
Ліда зайшла до неосвітленого під’їзду, піднялася на третій поверх. Квартира 10. Дзвінок.
Він відчинив двері – худий і змарнілий:
- Ти?
- Я.
- І що? Прийшла знову? Ти більше не снилася...
- Так, читала про це.
- Де?
- Ти помер насправді?
- Коли?
- По паперах приблизно півроку тому.
- А, тоді? Ні, пішов з лікарні, підпаливши палату. Ми з моїм сусідом тим часом помінялися місцями. Я підлаштував усе.
- І що далі?
- Заходь...
- Ні, мене чекає таксі.
- Ми з тобою гарно кохалися – заходь...
- Ти не віриш у моє існування...
- А ти у мою взаємність
- Я не говоритиму більше про любов – навіщо тоді заходити?
- А що дерева білі пов’янули?
- Ні, їх і не було ніколи.
- А-А...
Сигнал від таксі примусив її прокинутись остаточно. Господи, ну навіщо ці сни?
Треба поміняти жалюзі – ці з кожним днем тускніють і все стає геть нецікавим – немає на чому погляд спинити... немає нічого. Крім снів. Треба випити чаю. Треба послухати „Клуб шанувальників чаю”... Треба забути все до ранку. Ранок – порятунок, за межею буде сонце...
І розпланувати, з чого складатимуться два наступних кроки мого життя.
Те, що я не люблю цього хворого – це без сумнівів. Я нікого не люблю. Не можу! Він заважає мені кохатися з іншими. Він стоїть весь такий виснажений і болісно вдивляється в очі. Ну що тобі від мене потрібно? Ти себе не порятуєш – я тобі не чарівник, що паличкою змахне, і все стає весело та гарно. Борися, якщо віриш! Або залиш мене! Залиш – я не страждатиму. Ніколи!
Ні-ко-ли...
Зараз щойно зроблю ін’єкцію і поживу собі далі... Вона взяла диктофон і повільно записала свій останній роздум, подих, світ... У її житті було два письменники – про цього не знав ніхто:
А ти! Ти – минуле! Не рухай моєї аури – я її не для тебе вдосконалювала щомиті свого життя. О, як же ти нічого НЕ ХОЧЕШ розуміти. Пишеш свої дурноваті, не потрібні нікому тести (романами це не назвеш. Який з тебе романіст, коли ти ще жодної жінки не кохав, як слід, навіть своєї...) Лиш розвагами маявся, маятник нещасний: куди не рухни – ти перший. Ти в усьому мусиш бути першим. Ти мусиш бути кращим, ніж інші, бо це ТИ!.. Іди геть, іди собі.
Я ніколи тебе не любила!
О, Господи, дай мені сили пережити цю ніч, - її голос майже розтанув у повітрі. Ліда відкинула диктофон. Хотіла встати з дивану, але похитнулась. Хвилини збігали... Черговий напад болю примусив її завмерти.
Вона змогла лише набрати номер швидкої.
І знову біла палата. Білі дерева – суцільні дерева... Високі, німі... Ваблять її, вбирають поступово груди. Заколисують дух....
Минулого разу теж приходив він - третій, Третій у її короткому житті. Він зайшов у білому халаті і посміхнувся їй:
- Що тобі зашкодило гарно відпочити на вихідні?
- Відсутність ін’єкції.
- Це вагома причина. Ввечері я проведу тебе додому.
- І затягнеш у ліжко?
- Якщо дивитимешся на мене так, то зроблю це із задоволенням.
- А чому не тут?
- Дівчинко моя, я чекаю на твою взаємність вже років шість, а ти й далі іронізуєш... І до чого тут твоя хвороба? Ми могли б вже третю дитину мати з твоїм діагнозом.
- Дозволь мені побути одною.
Лідія прикрила очі і вже не відкривала. До останнього подиху. Кінець наступив раптово. Непомітно навіть для неї. Він все тримав її руку – відчував як холод вбирає пальці в полон... Потім вже нічого не відчував. Покинув палату швидко, на ходу втираючи сльози.
Сонний саме заходив до лікарні, коли її переносили на носилках. Він побачив лише руку, що раптом заділа його, якимось чином випавши із носилок. Він був певний, що то гілка від білого дерева – уламок останнього сну.
- Стійте, хто це?
- А тобі що до того?
- Я її знаю.
- На тому світі познайомились?
- Не пішов би ти, га?
Він боязко відкинув край простирадла і побачив її – ту, що шукав вже в житті, бо в снах вона не з’являлася більше.
- Як її звуть?
- Лідія Примха, лікар-психолог, відома тим, що вивчала справу „Сонного”.
- Може, „Сонної”?
- Ні, вона так називала свого пацієнта – письменника. Вона любила його твори і сни. І не вірила ні в його, ні в свою смерть. Але він помер ще півроку тому, тепер їй залишилось лише наздогнати... Взагалі, це дивна історія. Але що тобі до того?

Кінець.

Ольга Ілюк.

гарно...

Чарівна новела. Справді.

Мені дуже сподобалося Але трошки сумно...зимно