Олексій Мачехін - 16-12-2003 у 16:53
Іноді ловиш себе на відчутті що ось, перед тобою якась подія, каритна, сцена
життєвої вистави, якою чомусь хочеться поділитися з іншими. І навіть не знаєш чому
і не завжди зрозуміло що то таке.
Хочеться поділитися і все. Ця тема для таких ілюстрацій. 
Олексій Мачехін - 16-12-2003 у 17:06
Скульптура.
То була лита з бронзи істота що чимось була схожа на кентавра, тільки за спиною
мала великі ангельські крила а голову вовчу. Все в натуральну величину - кінський
та чоловічий тулуби і тільки вовча голова розміром з вовчу. Звісно й крила за
спиною були гордовито здійняті, вся постать в русі стрімкого лету. Скульптура
висіла під стелею величезної барокової зали під круглим, плоским, також бронзовим
годинником на якому не було стрілок, але нанесено багато різноманітних позначок
найнеймовірнішими системами числень. Бронза не була свіжого лиття, але й не
іржаво - зеленою. То був зелено-золотий матовий, шляхетний оксамит. І жодного
тросу. Вона висіла а не була підвішена.
Рост - 17-12-2003 у 11:08
Дощ не падає. Він просто є.
Дрібні краплини висять в повітрі, насичуючи волосся вологою. Розкривати
парасольку абсолютно безглуздо - дощ всюди. Він зверху, знизу, збоку, заповнює і
без того вузький проміжок між небом і землею, витісняючи людей з сірих вулиць і
заставляючи їх, зіщулившись, прискорювати ходу…
І навіть яскраво жовте листя дерев, кружляючи під поривами вітру в своєму
осінньому танку, не піднімає настрою. Все має свій кінець. І літо закінчилось,
залишивши по собі ностальгію за теплом і сонцем. Попереду холод і пустота…
…Двірники чомусь помаліше, ніж завжди, змахують дрібні краплі з вітрового скла.
Поспішати нікуди не хочеться. В цьому навіть можна знайти щось приємне,
заспокійливе - повільно їхати серед метушні інших автомобілів, не переймаючись
нервовими спробами грача на зубилі втиснутись переді мною в явно завузький
проміжок, настійливим морганням всіма шістьма прожекторами крутого джиповода
позаду… Щасливі люди, вони кудись поспішають, на щось надіються, чогось
добиваються…
Дощ помалу переходить у зливу, закриваючи пеленою майбутнє, роблячи нечіткими і
розмитими контури ще вчора таких знайомих предметів і людей. Сенс, як вода, кудись
утікає крізь пальці, залишаючи пустими долоні, сповнюючи серце холодом і тугою…
Зіронька - 20-12-2003 у 23:15
Звідний хор горобців і струмочків талого снігу.
Відлига. Кінець лютого.
Їм обом років по десять. Стрибають по калюжам. Одна попереду--впевнено і щасливо,
інша тримається трохи віддалік--обережно і стримано.
І чомусь хочеться плакати--хоч зовсім не сумно...
Олексій Мачехін - 11-2-2004 у 22:52
Сиджу в метро, читаю "Війну у натовпі". Заходить жінка, теж щось читає, проте
книжку загорнуто в газету. Підвожусь, дивлюсь в очі, широко усміхаюсь:
- Сідайте, будьласка
Якийсь недобрий зверхній погляд, ніби я їй винен 100 рублів, мовчки сідає. Я знизав
плечима, став над нею, зазирнув у книжку.
Вона читала біблію.
Captivitas - 12-2-2004 у 13:55
раптове повернення зими
сніжні голки пронизують обличчя але вітер швидко лікує віртуальні рани
крізь окуляри світло ліхтарів розпливається у жовті плями
ЗОРЯНА - 12-2-2004 у 14:09
Дитинство. Теплий літній день, у відкрите вікно пролазять гілки вишні. Тато, мама,
я та брат сидимо при столі - обідаємо. Це як знимка залишилося в мене в голові, не
можу пояснити чому.. Більше нічого так чітко не пам"ятаю
сумна - 12-2-2004 у 14:20
п.Зоряно, який гарний спогад! Я теж маю один спогад з дитинства, який
запам'ятався з фотографічною чіткістю: Воркута, весна, з даху бараку скапує
вода і падає на вугільний шлак, а він міниться на сонці різними кольорами і
задється мені, малій, якимось коштовним камінням. Я його штуркаю патичком і
сміюсь...
Наталка - 12-2-2004 у 17:48
Літо, яскраве і думяне, початок червня. Бабусіна вибілена хатинка просто тоне у
квітучому морі вишень, яблунь та абрикос. Я сиджу на призьбі зі слоїком в руках, а в
ньому плаває перший в моєму житті впійманий на вудочку карась. Бабуся, що сидить
поруч, так уважно слухає захопливу історію моєї риболовлі, того, як я сама
насадила на гачок перловку, бо черв’яків шкода, як сміялися з мене хлопці, і як
вони нічого не впіймали... Мені 5 років і я тріумфую. Ніколи потім я не відчувала так
яскраво, так опукло і чітко смак перемоги...
Asmera - 13-2-2004 у 00:33
Оооо...це так 
Смак перемоги, коли тягаєш рибу
зі ставка - хто більше впіймає... і коли у хлопців аж очі з орбіт лізуть, коли вони
бачать, що якесь мале дівчисько вже обійшло їх на 5 рибин
Андрій Пелещишин - 13-2-2004 у 00:45
А в мене спогад:
Мені виповнюється 7 років, батьки роблять день народження на природі у лісі.
Кінець травня. Я з однолітками находжу дерево, обліплене товстенними хрущами. Ми
їх струшуємо, потім набиваємо ними 3-літрову банку і...! І засипаємо їх в великий
лісовий мурашник (знаєте, такі що заборчиками лісники обставляють). І починається
війна світів... ПІсля короткої боротьби мурахи перемагають і ми йдемо по нову
банку жуків.
Цікаво, в кого в той день було більше свято - в мене чи в мурах?
Олексій Мачехін - 13-2-2004 у 08:26
Одразу згадується Дереша: "а ти топила цуценят?"
Asmera - 13-2-2004 у 11:22
Коли я згадую за тих цуценят, мені аж погано 
Олексій Мачехін - 7-6-2004 у 10:42
Останнім часом в київському метро з екранів лунає реклама і анонси. Чомусь, коли
іде ролік про будинок органної музики (костел), звісно він під орган іде, так от,
чомусь чекаю що роз`їдеьтся стінка і вийде Фантомас.
Такі от спогади дитинства.