Роман Голощук - 8-1-2004 у 23:39
Натрапив у "Поступі" на роздуми Тараса Прохаська. Мені сподобалось...
Різдво у Карпатах
Тарас ПРОХАСЬКО
Я пам'ятаю те, що не слiд пам'ятати...
Я пам'ятаю те, що не належить менi...
Я пам'ятаю вашi сни, якi переходять в мої...
Пам'ятаю, як з лiсу виходить хтось.
Як з-помiж смерек, що постали на мiсцi вже давнiших шанцiв -- складних оборонних
систем (для гармат, скорострiлiв, снайперiв, ями для мiнометiв, переходи для
солдатів, блiндажi для офiцерiв), -- виходили солдати незнаного вiйська.
Бачу: лiс переходить в ожинник. Кладка у потоцi. Колiя. Шпали.
Горб. Якийсь перелаз. Сад пiд горою.
Вояки приходять по два, по три. Ця приреченiсть i ця всевiдповiдальнiсть чинять все.
Вони пiднiмаються схилом до хати, в якiй свiтиться свiтло.
Господарi не встигли його загасити.
Може, купають у рум'янку малу дитину, може, перебирають квасолю аж
до весни, може, якраз труть макогоном у задротованiй макiтрi парений мак на кутю, а
може, люблять любитися, не гасячи свiтла в кiмнатi, незважаючи на полякiв,
большевикiв перших, нiмцiв, наших, совiтiв, знов наших i знов...
Партизани йдуть схилом. Через сад. До хати, де свiтиться свiтло.
Прийдуть i постукають у вiкно. (Нема нiчого страшнiшого як у вiкно.)
Приходять хлопцi iз-за саду. Ти його висадив цього лiта. Ще навiть весною. Висадив
привезенi саджанцi. Думав, що все буде добре, спокiйно.
А тепер мусиш iти. I пiдеш, бо треба. Лишай усе. Пiдеш до всього. Так чи так.
Десь у снiгах, там, де нема слiдiв (слiди -- стежка до кiнця, до завершення, до вибуху
гранати), шукай притулку.
Чи зможеш iти рiвно, тихо, не вiдстаючи?
Пощо тобi ся война?
А таки на щось потрiбна. Коли лишив освiтлену хату i пiшов у темiнь за сад, у лiс, межи
смереки.
Так виглядає Рiздво у Карпатах.
Перепрошую, якщо щось не так...
Якщо щось порушено, бо зрушено. Мало ж бути цiлком iнакше.
Я мав тiшитися, що приїздить так багато чужинцiв, так багато туристiв, якi вкладають
грошi у розвiй нашого карпатського туристичного промислу.
Але за останнi роки вони вже цiлковито втратили страх, вкладаючи сюди свої грошi. А
ще цiлком недавно боялися мого саду, мого схилу, моїх ночей, моїх ваших снiв.
Боялися, що хтось вийде з лiсу. Тепер уже не бояться. Бо їх чекають вже на дорозi.
Ми їм защепимо паски на нартах (лижах, лижвах, санах, ковзанах, ґринджолах,
лещатах). Най ся розвиваї туристика! Нашi гори -- їхнi гори. Най ся дiї Божа воля.
До них нiхто не вийде з лiсу.