Віддам 4-х кошенят у хороші руки.Капітошка - 30-9-2004 у 16:51
Ви їм потрібні, ваша турбота ласка. Приходите додому, а на вас чекає кицька.
Приємно! Кияни, не зволікайте такою нагодою.Галина Лев - 1-10-2004 у 14:56
Львів*яни,а кому сіреньку смугасту інтелігентну кицьку,котра ходить у пісочок і
майже не нявчитьРост - 4-10-2004 у 10:13
Що ви зробили з кицькою, що вона не нявчить? Галина Лев - 4-10-2004 у 12:47
Вона ж інтелігентна,тому зайвий раз не теревенить.Капітошка - 20-10-2004 у 15:53
Якщо задарма не берете, тоді продаю.Олексій Мачехін - 20-10-2004 у 15:58
Капітошко, ти в метро їздиш? Там стоять жінки, що продають кошенят. А ще вони їх
купляють, але дешевше
Віддай їм - вони знайдуть джерело віскаса для твоїх тваринок.Капітошка - 20-4-2005 у 11:09
Кому треба гарна чорнява кицюня?Яндрух - 20-4-2005 у 12:00
Цікаво, а та "гарна чорнява кицюня" часом до роду людського не належить?..Demyan - 21-4-2005 у 10:28
а як передаватися кошеня буде з києва до львова? Автолюксом? укрпоштою чи через
провідника? Капітошка - 21-4-2005 у 10:41
Цитата:
Оригінальне повідомлення від Яндрух
Цікаво, а та "гарна чорнява кицюня" часом до роду людського не належить?..
Ні, ту шо віддаю, все
ж таки киця,а хазяйка не менш гарніша за неїЯндрух - 21-4-2005 у 12:55
А скільки їй років, тій хазяйці?
Цитата:
Оригінальне повідомлення від Капітошка
Кожному своє!!!
Атож! цілком згідний!Капітошка - 10-5-2005 у 09:22
Хазяйка вже має своє.
Форумці! Думаєм, згадуєм, хто з вас чи з ваших друзів хоче завести кицю або котика.
Активніше, будь ласка.Яндрух - 22-6-2005 у 10:14
Ну, шо: тепер моя черга пропонувати кошенят!
Наша кітка (на Жучках) – врОдила! В суботу. Тільки скільки – ше не знаю, бо не лазив
на стрих: хоч звідтамти ще нічого не долинає, та ото кітка стала такою худющою і
зачастила так час од часу туди, на стрих…
Ото пригадую, ше зовсім недавно було: ну, я в сенсі, нашої Мурці весілля було. Як ото
вона подала знак своїм численним кавалєрам, що, мовляв, уже готова до котячих
забав, то як стали ся злазити коцурі ледь не з цілої округи до нас: коти різного
калібру і масті лізли через паркани, попід них, по деревах перелазили – аби лиш
попасти на своє свято всезагальної котячої любови! Дарма наш Борман силувався
відігнати бодай одного. Хоч там шось і скакав до них, та один котяра навіть ані
вухом не повів, ані хвостом не мельнув: „Гей, Борман, ти шо, думаєш, ти тут сильно
грозний?!! Ми тебе не боїмося!! Разом нас багато, нас не подолати! Ми, як зберемося
тут всі разом, як нападемо на тебе, то на тобі місця живого не лишиться! Так шо,
давай, сі не вимахуй тут більше, а лізь у свою буду і не заважай нам!” Борман хвилю,
мабуть, подумавши і зваживши всі „за і проти”, прийняв єдиноправильне рішення, що
„для годиться” буде ліпше просто трохи погавкати на тих котів: сяк-так, але
пильную ладу на подвірі („молодняк” ше трохи мене ся бОї, то не старі батяри, що,
певно, дідька лисого вже бачили…), та й ніс цілий…
Отак відгуляли ми весілля, і як наслідок, маємо тепера приплід. Ну, але тут і
виникає одно „але”. Річ у тім, шо коли вже НАМ тепер зважити всі „за і проти”, то
постає питання: на дідька нам аж стільки тих котів?!! Та якби отак щороку лишати в
себе котенят, то допіру була б уже ціла котяча ферма! Ну, а бабці нашій: щоби
вислуховувати нявчання оцих числених котів і щоби ся гризла, як ту всю жемороть
нагодувати, так?! Та коли не стало діда, слава богу, з бабою лишилися Борман з тою
засранкою Мурцею, то й має баба вряди-годи на кого крикнути…
Тому щороку ми, як не вдається повіддавати десь на люде весь наш котячий приплід,
віддаємо його в „надійні” руки нашого місцевого котячого ката. Отак і сього разу
було: прийшов-им до него додому (а він мешкає геть на краЮ села, попід самим лісом…
моторошна така місцина…), запукав у шибу. За хвилю по той бік вікна вигулькнула
постать із зімнятим лицем. Далі вона, певно, метикує, в чім річ і долинає до мого
вуха вже, як по хаті, човгаючи ножисками по підлозі, прямують на ґанок. На двір
пан-кат уже вийшли в своїм звичнім, професійнім, убранню: з тим таким чорним
катівським ковпаком на голові з двома прорізами на очі (щоб видіти) та одним – на
рот (щоби говорити): хилитаючись на ногах, катюга утробним голосом, який із
глибоких надр його страшенного ковпака дістався мого вуха, прорік шось там на
кшталт: „Худи”. В голові запаморочилося не так від того одного слова, як від того,
що його супроводжувало: одноразового викиду згустку такої енергії, що виходила з
діри на роті, і яка наводила мор на все живе… В руці він тримав своє професіне
знаряддя: довгого сікача, в якому можна було впізнати ножа з січкарні… Отож, по
тім, як мене було запрошено до середини, переступив поріг, але тільким після того,
як він увійшов першим (нема дурних!..). В халупі махнув рукою: мовляв, сідай за стіл.
См рукавом змів усе, що було на ньому, на підлогу, відтак зробив непевний крок у
напрямі креденсу і звідтамти витягнув засмальцьований зошит, врешті й сам
садовиться за стіл (при тім свого ножару різким порухом загачує в стола), і давай
гортати свій „журнал” посторінково, не забуваючи запихати пальця в отвір до рота
і там його послинювати, щоб легше перегорталося. Нарешті своїми очицями, що
глибочіють у ковпакові, допігає, певно, до того місця, де закінчуються записи, і
грубим столярським олівцем родить новий: моє ім’я, кого засуджено до страти, їхню
кількість (правда, я наполіг на приблизній, він по невеличкім ваганню погодивсь…),
вік і наостанок обов’язково вказується завдаток: чвертка самогонки. (Ой, Влодку,
Влодку, курвий сину, в горівці згорбиш собі спину…) Я зара витягаю з торби
потрібну річ (жодні вмовляння більше не пити не діють: „Не хочеш – йди сам гріши”
вже всі знають…) і ставлю на стіл.
Під час того всього „тєжкого труду” всьо му ся трясе – аж стіл ходить; ковпак
часто му сповзає і тоді мусить го весь час поправляти, щоб дирки на очі збіглися з
самими очима, бо темрява настає тоді, ніц не видит… Сам мушу вряди-годи
відвертатися від згустку енергії… На столі вже є кілька поморених мух…
Так, шановні форумці: хто ладен врятувати від лихого ката бідних котенят –
задурно віддам!Яндрух - 1-7-2005 у 11:42
